Урок Швейцарії: Для чого Україні кальвініст у президентах

Близько 77% громадян Швейцарії проголосували проти запровадження щомісячного гарантованого базового доходу для всіх громадян країни. Пропозиція групи Bien-CH (швейцарська філія Basic Income Earth Network) з тріском провалилась.

Однією з причин, звичайно, є те, що пропозиція не сподобалась швейцарському уряду. І не сподобалась великому швейцарському бізнесу. Але прийшли на референдум і сказали своє рішуче “ні” все-таки цілком пересічні громадяни. Які не захотіли “шари” ні для себе, ні для інших.

Як би відповіли на аналогічне запитання українці? Відповідь, на жаль, очевидна. Жодна політична сила з числа представлених в парламенті не може похвалитись відсутністю популізму в передвиборній програмі. Жодна політична програма не пропонувала -  “ми заберемо всі подачки й підпірки — а ви зможете стати вільними, щасливими й багатими самостійно”.

І навіть якби на аналогічному референдумі в Україні йшлося не про 2500 франків (майже стільки ж у доларах США— 2563) — а про яких 1500 гривень, на загальну картину це б вплинуло мало. Не зважаючи на те, що більша частина українців отримує помітно істотніші суми. Проголосували б — і через місяць люди з “чорною” з/п вже шикувались би в черги на отримання “доплати на прокорм”. І той факт, що інфляція зжерла б і 1500 “доплати” і ще зо 2 тисячі з “основоного” прибутку, нічого б не змінив.

У цьому місці можна пороздумувати на тему жадності та лінивства рідного народу. І навіть додати — з щирим і глибоким сумом в очах — що “з такими справжню Україну не збудуєш”. От зі швейцарцями — за рік би збудували, а з українцями — ні, ніяк.

Втім, і в жадність і лінивство до кінця повірити не виходить. От якось і парочку авторитарних режимів скинули, і війну свого часу силами волонтерів не те щоб виграли — але ворожий наступ зупинили і солдатиків одягнули-обладнали. Тому проблема, скоріше за все, не в лінивстві чи жадобі.

Проблема в тому, що економічна частина українського населення настільки занурена в проблеми “виживання”, а бюрократична “надбудова” над зовсім не роздержавленою соціальною сферою настільки потужна, що шанси на перемогу здорового глузду в питаннях соціальної політики — нульові.

Кожен, хто достатньо голосно обіцятиме “підгодівлю пенсіонерів” матиме помітну фракцію у парламенті. Кожен, хто захоче “дружити” зі специфічним українським бізнесом, який паразитує на природних монополіях, дозволятиме цьому бізнесу завищувати тарифи — на холодну, гарячу, електричну, теплову і так далі, і без кінця. Але кожен, хто захоче при тому ще й отримувати кредити МВФ, буде вимушений перекидати вантаж цих підвищених тарифів з держбюджету безпосередньо на населення. Ну, ту його частину, яка ще не встигла дременути через кордон, не чекаючи ні на який безвіз. Чим вищими будуть тарифи у ЖКХ, корупційні платежі в охороні здоров'я, хабарі й напівлегальні побори в освіті, і всі решту милі дрібниці нашого повсякденного життя — тим менше часу буде в економічно активного населення на те, щоб сісти й подумати — а що за чортівня коїться довкола. Коло замикається. Подальший розвиток ситуації грає на користь Ляшкам і Юлям. Аж до того моменту, коли економіка не ляже остаточно і безповоротно — і тоді в усіх буде достатньо часу на роздуми. Чи мемуари.

Складно сказати, чи допоможе Україні протестант з його етикою і духом капіталізму на чолі держави. І чи вийшов би з того ж “кривавого пастора”, приміром, достойний провідник протестантської звички рахувати кожну витрачену — в тому числі і на податки — копійку.

Але поки український уряд не пропонує нам проголосувати за “гарантований рівень прибутку” - варто подумати над якимось іншим критерієм, за яким можна оцінювати гіпотетичних кандидатів на гіпотетичних наступних виборах.

І голосувати не за тих, хто “продемонстрував героїзм” чи обіцяє “європейську перспективу”. І ні в якому разі не за тих, хто обіцяє “Юліну тисячу”, “Вітіну сотню” чи “Сєнін мільярд”. А спробувати обрати тих, хто обіцяє розвалити наявну систему ЖКХ за сто днів після обрання. І перетворити ці “послуги” на тривіальний конкурентний ринок. Чи зробити так, щоб приватні, релігійні, заводські чи які завгодно іще школи могли на рівні конкурувати з державними. За двісті днів. Чи, врешті, оголосити, що в України немає грошей на медицину, і кожен лікар або відкриє собі якийсь приватний кабінет і виживатиме як зможе, користаючи зі своєї репутації та свого вміння — або в рамках ООНівської програми буде відправлений в якості допомоги найвідсталішим африканським країнам з браком медичних працівників. Навіть якщо Україні доведеться потім вибачатись за спробу геноциду.

Бо поки швейцарці відмовились годувати своїх нероб, якихось симпатичних бернських алкоголіків, для яких дві з половиною тисячі доларів — манна небесна, ми, українці, продовжуємо годувати гігантський прошарок людей, які не просто нерідко багатші за нас. Вони, ці господарі ЖКГ (які по три місяці не дають гарячої води), університетів (де викладачі не здатні читати підручники без помилок) чи лікарень (де є лікарі, які лікують пацієнтів — і є лікарі, які їх грабують чи вбивають, то вже як повезе) вважали, вважають, і продовжують вважати, що решта населення країни — це стадо. Яке вони мають право стригти чи забивати без жодного референдуму.