Чому вбитий Моторола ще крутіший за живого, і до чого тут лихі 90-і

Вчора на фоні всеукраїнської ейфорії  після вбивства російського автомийника і донбаського бойовика Арсена Павлова довелося почитати багато схожих за ідеєю та риторикою коментарів в соцмережах. Суть їх була така – Моторола був знаковим персонажем, тому його вбивство налякає, відштовхне потенційних російських найманців від донбаської авантюри.

Писали на цю тему і колеги-журналісти – причому у серйозних виданнях. Ось, наприклад, Павєл Казарін вважає, що це убивство є деконструкцією міфу успішних російських добровольців-найманців на Донбасі – а після вибуху в ліфті його, міфу, і їх, цих потенційних добровольців, просто не стане. Як не стане і самого Мотороли – максимум "страничка в российской Википедии с фотографией маленького мойщика машин в большом шлеме". Так це чи ні? Є в словах Facebook-юзерів та журналістів істина – чи вони видають бажане за дійсне?..

Вісім років тому, якраз на початку світової фінансової кризи, я працював керівником спортивного відділу у неіснуючому вже виданні. І довелося мені зі своєю журналісткою полазити по столичних цвинтарях – ми робили матеріал про те, де і як поховані легенди українського спорту. Об'їздили і обійшли ми майже усі меморіальні місця Києва, знайшли, кого хотіли, правда, матеріал не вийшов, бо видання, не витримавши крижаного подиху кризи, закрилося. А з тих цвинтарних прогулянок врізалося у пам'ять іще одне.

Шикарні, божевільно дорогі могили, цілі квартали могил кримінальних авторитетів. Спитайте в Гугла або сходіть на Байковий цвинтар, якщо ви киянин, чи центральне кладовище свого рідного міста – зрозумієте, про що мова. Так от я читав ці коментарі, статті – і думав про ті могильні квартали. В лихі 90-і бандитів відстрілювали частіше і кривавіше, ніж цього нещасного Моторолу. Навіть у нас в країні, що вже говорити про Росію, центр кримінального руху Радянського Союзу і пострадянського простору. Всі ці убивства постійно фігурували в телевізорі, обговорювали в суспільстві, потім показувалися в перших російських серіалах, як от "Улицы разбитых фонарей". Народ в Росії – і ширше, в СНД – прекрасно бачив і знав, до чого призводить бандитське життя.

І що, це зменшувало кількість бажаючих податися у рекетири, мафіозі і т. ін.? Аж ніяк. Бо головним у всій цій бандитській історії був не фінал – скульптура у повен зріст над могилою, а той, дуже часто короткий, а такий яскравий, ефектний і успішний період, коли вчорашня пацанва вибивалася в господарі життя (у своєму розумінні) і брала від нього, цього дикого життя 90-х, усе. І абсолютній більшості було все одно, що не сьогодні, так завтра вони займуть місця на кладовищах поруч зі своїми товаришами по бандитській справі. Зате ж поживемо!

І жили. А зникли лихі 90-і аж ніяк не тому, що народ почав боятися бути убитим – а із зовсім інших причин. (Одних дійсно вибили та пересадили, інші вчасно зметикували і трансформувалися, зрозумівши, що пора легалізовувати свій бізнес і надягати замість спортивних костюмів діловий одяг.) А за життя не боявся ніхто. Це як на війні – боїшся до першої крові, далі про це вже не думаєш. У бандитів 90-х це були перші великі гроші, які затьмарювали все на світі…

А тепер повертаємося до Мотороли. Ті, хто вважають, що смерть Арсена Павлова налякає таких же павлових по усій Росії – вони або проспали 90-і десь в далеких Америках та Канадах, або просто забули ті буремні часи. Дійсно, півтора десятиліття минуло, стільки подій перекрило бандитську романтику останніх радянських і перших вільних років. Але штука в тому, що менталітет таких людей, як Моторола – він не змінився і не міг змінитися.

Дозволю зацитувати собі Дмітрія Ольшанского з "Комсомольськой правди":

"Главное то, что Моторола был удавшийся, состоявшийся человек.

Это был русский человек, вырвавшийся из идиотизма и бессмыслицы, из повседневной провинциальной мужской алкотоски и занявшийся тем, что действительно умел делать.

Атаковать, побеждать, дразнить смерть.

Наш народ устал быть ненужным.

Так вот он пришел из пустоты, откуда-то с автомойки - и сразу стал нужен.

Немножко разбойник, конечно, - но разбойник во славу России и государя, как любой атаман Платов или казак Ермак во все времена.

Словом, национальный герой".

І в цих, саме в цих словах - велика сірячна правда. Бо Моторола – це російський національний герой. Герой, про якого співалося в "Інтернаціоналі": "Кто был никем, тот станет всем". Ну, а те, що він загинув – так всі герої рано чи пізно гинули. Так само, які і герої бандитських 90-х. І це нікого не лякало. Бо життя в Росії ніколи не цінувалося і, напевно, не буде цінуватися. А от смерть героя, вона, навпаки – найвища доблесть, вершина його кар'єри.

З тих, хто вірить у занепад міфу про Моторолу після його загибелі, уже посміявся легендарний російський депутат Держдуми Віталій Мілонов, який запропонував назвати одну із шкіл Санкт-Петербурга на честь Арсена Павлова. Та й звичайним, не таким розпіареним, як цей бородатий уродженець Комі АРСР, російським найманцям уже вішали меморіальні дошки в їх рідних дєрєвнях. Оце справжня, а не бажана українськими інтелігентами, реакція на смерть на Донбасі.

Тому загибель Мотороли не тільки не відлякне російських автомийників від поїздок на Донбас, а й навпаки, спровокує новий сплеск активності. Бо ж до усіх традиційних аргументів "за" додасться ще й мотив помсти бандерівській хунті за свого, русского, православного пацана. А для більшості історія Арсена Павлова – це взагалі в чистому вигляді 90-і, коли можна було взяти в руки ствол і стати господарем життя. Через це "Л-ДНР" до кінця своїх днів буде омріяним місцем, таким собі раєм для "моторол". На рідній Росії ж їм не уже такого не дозволять – у тих масштабах, що були 20 років тому, – бо вони все-таки не чеченці, єдина привілейована група у путінській Росії. Тому єдиний шанс стати "удавшимся, состоявшимся человеком", стати "нужным" – це Донбас.

І в цьому сенсі Моторола, як Ленін – вічно живий. Бо він, простий ростовський автомийник, і є суть Росії.