Чому Обама з Керрі хочуть "добити" Ізраїль

Резолюцію Радбезу, в якій міститься заклик до Ізраїлю припинити будівництво поселень на окупованій палестинській території, включаючи Східний Єрусалим, широка публіка – в тому числі, й українська, сприйняла як прикру несподіванку з боку Обами, який вирішив зіпсувати всім життя перед тим, як вирушити на пенсію.

Прем’єр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу навіть голосно звинуватив адміністрацію президента США в "ініціюванні" резолюції Ради Безпеки ООН, яка засуджує ізраїльську політику щодо палестинців. Чистісінький удар в спину. Особливо в світлі повідомлення про те, що державний секретар США Джон Керрі працює над основою для майбутніх переговорів і угоди між ізраїльтянами і палестинцями – і продемонструє її за якийсь місяць.

В реальності все було не зовсім так. Для початку – Барак Обама мріяв врегулювати палестинсько-ізраїльський конфлікт з моменту приходу на посаду президента США.

На другий день свого президентства Обама призначив сенатора Джорджа Мітчела, одного з архітекторів миру в Північній Ірландії, на посаду спеціального посланця по Близькому Сходу.

Через два роки Мітчел з цієї посади втік, заявивши в неофіційних коментарях про те, що йому набридла ситуація, за якої мир, здається, потрібен йому, а не сторонам конфлікту – але це вже інша історія.

Невдовзі після вступу на президентську посаду, в каїрській промові 2009 року Обама обіцяв зробити все можливе і неможливе, аби допомогти палестинцям із формуванням їхньої державності. Вже тоді він заявляв, що поширення ізраїльських поселень на Західному березі робить будівництво цієї державності практично неможливим.

Впродовж всього періоду свого президентства Обама намагався переконати Ізраїль припинити будівництво поселень заради миру, і погрожував можливим наростанням міжнародного тиску. Його ввічливо слухали, і кепкували поза спиною, звинувачуючи Обаму та його дипломатів в "месіанізмі".

При тому говорити що Обама був підданий якимось антиізраїльським настроям, про що говорять зараз декотрі "експерти" було б цілковитою неправдою. Обама дав Ізраїлю більше грошей та зброї більше, ніж будь-хто з його попередників на посаді президента США. Вершиною всього стала угода про допомогу на суму $38 млрд на період 2018-2028 років.

Єрусалим зброю і гроші приймав, а от поради стосовно поселень і примирення з палестинцями скромно ігнорував. А мрійники з Білого дому якось жорстко пов'язати цих два фактори чи то не змогли, чи то не зуміли. Як не змогли вони передати Україні істотну кількість летальної зброї, як не захотіли вони встановити безпольотну зону над Алеппо, як не вийшло в них зробити ще багато-багато чого. Вони подовжували мріяти про ізраїльсько-палестинський мир, якому вони посприяють, не розсварившись при тому з Ізраїлем. В сухому залишку, мир вони не встановили, а от з Ізраїлем – таки полаялись. Хоч і не надовго.

Схоже, резолюція від 23 грудня стала для них своєрідним жестом відчаю, реквіємом по їх трохи недолугій, але загалом нешкідливій мрії стосовно миру між Ізраїлем та Палестиною. Оскільки жодних практичних міжнародних наслідків від "рішучого засудження" діяльності Ізраїлю на Західному березі не буде.

А формат рішення Радбезу ООН – мабуть, єдиний спосіб для президента Обами прийняти рішення, яке Трамп не зможе за місяць відмінити.

Натомість пропозиції стосовно врегулювання конфлікту, які державний секретар США Джон Керрі планує презентувати в січні, становитимуть інтерес головно для істориків дипломатії. Оскільки хоч Рекс Тіллерсон, хоч будь-який інший трампівський держсекретар не завдасть собі праці навіть їх прочитати. А для Керрі це свого роду теж "праця життя". Тільки за перший рік свого перебування на посаді він відвідав регіон 11 разів. Далі, правда, йому довелось відволіктись на Володимира Володимировича та його геополітичні ініціативи.

А в сухому залишку, вся історія стосунків в трикутнику США-Ізраїль-Палестина демонструє одну просту істину. Яка полягає в тому, що навіть найкращі дипломатичні плани щодо припинення ворожнечі, без зацікавлення задіяних в конфлікті сторін, і без наявності механізмів примусу їх до миру, є не більше, ніж колекцією мрій того чи іншого високопоставленого миротворця. Яка з часом перекочує до його мемуарів, а не до реальності.