Пшемишль і Гута-Пеняцька як сигнали. Що ми з поляками маємо зрозуміти з цих інцидентів

Українсько-польські стосунки останнім часом переживають не дуже приємний період. На рівному начебто місці виникають проблеми, яких після Кучми і Кваснєвського уже, здавалося б, просто не мало бути. Обидві країни на найвищому рівні все вияснили, з усіма історичними боргами розрахувалися (як уміли, як влаштувало сусідів і самих себе). Живи і будуй спільне майбутнє.

Але ні. То в Польщі сплюндрували пам'ятники. То там же, в зовсім прикордонному Пшемишлі проходять антиукраїнські марші. А ось і "відповідь" – на Львівщині підірвали монумент, встановлений у пам'ять знищеного під час Другої світової польського села Гута-Пеняцька. Звісно ж, відразу відповідна реакція польського МЗС (і це якраз зрозуміло; от мовчанка МЗС українського після спалення в Варшаві прапора, який дуже нагадував український, незрозуміла), статті в тамтешніх ЗМІ. А ще можна згадати фільм "Волинь", рішення польського Сейму…

Одним словом, не гоїться давня рана. Не дають їй цього зробити. Звісно, у відповіді на питання "Хто це провокує" – найперший варіант є "Росія". Можливо, це схоже на конспірологію, але інтерес Кремля у тому, щоб розсварити Київ і Варшаву, цілком очевидний. Настільки, що давайте не будемо говорити на цю тему. Бо є інший момент, про який не варто забувати.

У частини поляків досі існують певні імперські замашки щодо України. (І не тільки, до речі.) Kresy Wschodnie, Lwów polskie miasto і таке інше. Все це не вигадане десь в коридорах Лубянки, як, може, комусь би було приємно так думати. Такі ідеї існують в польському суспільстві. Звісно, їх підтримує дуже невелика частина цього суспільства. Купка маргіналів, якщо говорити простіше. Але. По-перше, не забуваємо, що кілька років тому, за спокійно-нуднуватого і цілком успішного прем'єрства Дональда Туска, не було і цієї купки. Точніше, може, і була – але десь за зачиненими дверима. Тепер же вони вийшли на вулиці.

Так, їх мало. Але тут маємо "по-друге". Згадайте Росію початку 2000-х. В тій країні ідею, кинуту в маси автором культового фільма "Брат-2", ідею "відповіді за Севастополь" – підтримувала теж відверта меншість. А нині навіть такі формально опозиційні та антипутінські політики, як Навальний, фактично виправдовують анексію Криму. Так само можна пригадати ідею "Донецької республіки", якою до весни 2014 року цікавилося, може, з десяток донеччан. Але прийшов час, склалися відповідні умови – і маємо те, що маємо.

Звісно, Польща – ще більше не Росія, ніж Україна. І для того, аби довести антиукраїнську ситуацію до критичної межі, треба докласти дуже багато зусиль. Та, як бачимо, початок вже покладено. І, до речі, як і на Росії, не без кінематографа – вищезгадана "Волинь" дуже красиво лягла у загальний настрій нової польської влади, яка, втрачаючи очки на економічному полі, намагається відігратися на історичних питаннях. Поляки ж – народ гоноровий, цього в них не відняти. І варто лише вчасно повернути цей фактор у потрібне русло…

Це аж ніяк не значить, що треба уже прямо зараз починати боятися чи ненавидіти поляків. В кінці кінців, вони самі зізнаються, що ті ж українські заробітчани – це справжнє спасіння для їх пенсійної системи. А економічний зиск, він переб'є будь-яку ідеологію. Та все ж варто бути насторожі. Півтора десятиліття тому нам теж не вірилося, що "братній російський народ" колись буде на нашій території стріляти в наших солдат. Тож будьмо пильними, в тому числі й на своїй землі. Мова про згаданий на початку статті інцидент з польським монументом. Такого не повинно бути, тому що не повинно бути в принципі. Історію треба залишити історії і не воювати з пам'ятниками – якщо вони не стоять на центральних майданах українських міст і не символізують собою окупацію країни, як це було донедавна із комуністичними ідолами. Меморіал в Гуті-Пеняцькій – лише пам'ять про трагедію. Тому не треба тягти її в теперішнє, а особливо в майбутнє. Бо тут і Україна Польщі, і Польща Україні - конче необхідні. А розірвати зв'язки між двома країнами, у яких такий буремний бекграунд - аж ніяк не теорема Ферма.

І ще одне. Як нам, так і їм треба змиритися із тим, що це спільне минуле ніколи не стане зручним для обох націй. Змиритися – і продовжувати творити свої власні національні міфи, про Пілсудського (як би нам не муляла його "пацифікація") для поляків та Бандеру для українців. У кожного з нас є своя історія. Але не треба нав'язувати її іншим. І боронь Боже оживляти її заради чиїхось політичних амбіцій. Як показують численні приклади, нічого доброго з цього ніколи не виходить.