Ще рано підсумовувати Майдан: Інтерв’ю з Настею Дмитрук, авторкою віршу "Никогда мы не будем братьями"

Після "Никогда мы не будем братьями" жодного вірша, який би здобув таку ж шалену популярність, Настя не написала. Але й цього вистачило – він став одним з гімнів Революції Гідності.

А вона – успішною поеткою. Настя вирує енергією, видає свої вірші, знімає блог, пише казки для дітей, складає туристичний маршрут Карпатами на кшталт Шляху Якова і, як і сім років тому, вірить, що доля країни залежить від кожного з її жителів.  Про це вона розповіла в ексклюзивному інтерв'ю для Depo.ua.

- Якою ви були до того, як Україна почала співати "Никогда мы не будем братьями"?

Я була студенткою, яка ще зі шкільних років писала вірші. Народилася і пішла до школи в Ніжині, після третього класу родина переїхала в Київ. У школі мені найбільше подобалася література, однак любила і математику. І коли потрібно було обрати майбутній фах, вступила в КПІ на фізтех.

Свої перші вірші — я їх тоді називала віршиками, писала вже у третьому класі. Ми саме вчили напам’ять багато поезії, і я захотіла себе випробувати — не просто вивчити чуже, а ще й написати своє. І написала — один вірш був про Україну, а другий про мою першу вчительку — вона в нас була молода і вродлива, то й стала першою музою. А далі вже були наступні музи, зокрема й перше кохання, розділене і нерозділене водночас. Читачами ставали найближчі подруги, іноді, дуже рідко, давала щось почитати батькам.

У студентські роки я писала переважно інтимну лірику. У молодості почуття вирують — ти закохуєшся, долаєш інтриги, і це завжди гарний привід написати вірша. Тоді саме з’явилися соціальні мережі, і я там публікувала написане. Потроху зібралася своя невеличка аудиторія. Одногрупники і деякі викладачі теж знали, що я пишу вірші. Вивченню прикладної математики і програмуванню це анітрохи не вадило — навпаки, було своєрідною оддушиною.

- Коли почався Євромайдан, як ви там опинилися і як написали той свій знаменитий вірш?

Усі революції починає молодь, а студенти майже завжди є бунтівниками. І це правильно, бо коли ти молодий, і у тебе кипить кров, ти прагнеш змінити усе, що тебе не влаштовує. І коли почався Майдан, та ще й з побиття студентів, ми з одногрупниками також одразу відгукнулися. Приєдналися до першого Маршу мільйона, і відтоді регулярно ходили на Майдан. 

Що ж до громадянської лірики, це був мій внесок — я прагнула підтримати усіх, хто був на Майдані. Потрібні слова народилися не відразу. На початку Революції мої викладачі та друзі мене не раз запитували, чому не пишу віршів про Майдан — знали, що ходжу на протести. Я відповідала, що мабуть ще не дозріла. І вірш "Никогда мы не будем братьями" став першим у моїй громадянській ліриці — це було те, що мені захотілося сказати, переживши події Майдану.

Відео, де я цього вірша читаю, також стало першим. Перед цим я надіслала текст у присвячену Євромайдану інтернет-спільноту, і модератори попросили записати ще й відео, щоби його теж опублікувати. Я тоді зовсім не була привчена до публічності і відчувала страшенний стрес навіть коли виступала перед одногрупниками з рефератом. Проте відео записала — прагнула, щоби вірша почуло якомога більше людей. З цього й почався мій YouTube-канал та публічна діяльність, уже як поетки.

Через агресію, яку у коментарях демонструвала різношерста аудиторія, тато на другий день після публікації вірша запропонував його видалити — йому було за мене лячно. Батькам, які тоді за мене страшенно непокоїлися, я сказала, що зробленого назад не повернеш, і видаляти нічого не буду. Згодом усе нормалізувалося — удома та в Інтернеті потроху звикли, що в мене є громадянська лірика.

- Пісня литовців на ваш вірш стала справжнім хітом. Більше 17 мільйонів переглядів тільки на вашому каналі. Як вона народилася? Музиканти з вами зв'язувалися і щось погоджували, чи це стало для вас сюрпризом? Як це все було? 

Композитор прочитав вірша, і його це зачепило. Він разом зі своїми колегами написав мені на Фейсбук, і запитав, чи може написати пісню. Я погодилася — тих, хто мені тоді писав, "чи можна написати музику", було багато, проте готовий твір у відповідь на мою згоду не надсилав ніхто. Коли ми в родині прослухали перше демо, що нам надійшло з Литви — відразу зрозуміли, що за справу взялися професіонали і що музично твір буде надзвичайно красивим. Ну а пізніше я з цими музикантами познайомилася — це неймовірні талановиті люди, які об’єдналися, щоби підтримати українців.

- Інколи пишуть, що "Никогда мы не будем братьями" ви написали під впливом кримських подій, коли почалася активна фаза анексії. Чи це так?

У цьому вірші немає нічого конкретного про Крим. Я його написала десь у кінці лютого — на початку березня, під впливом подій, які відбувалися на Майдані — це були розстріли, масові насильства. Ситуація в Криму тоді лише набирала своїх обертів, хоча до чого йшлося вже ставало ясно.

Відомість до "Никогда мы не будем братьями" прийшла після подій Майдану, потім відбувся Крим, і вірш став ще актуальнішим. Його досі дивляться, я досі отримую коментарі. Він живе власним життям, й у нових подіях набуває нового забарвлення. Після виборів 2019 року він прозвучав інакше й для мене — його вже можна було адресувати іншій аудиторії.

Сподіваюся, прийде час коли росіяни теж знайдуть в цьому вірші новий сенс — не протистояння України і Росії, а протистояння всередині самої Росії. Сподіваюсь, що колись він їм знадобиться для їхньої внутрішньої боротьби та бажаю їм таки досягти свободи, принаймні хоча б такої, яка є у нас. 

— Як Революція змінила ваше життя?

Майдан і наступні події мене дуже захопили емоційно, і це вилилось у вірші. Поетичну збірку "Це моя і твоя війна" присвячено саме подіям Революції. Це моя рефлексія на те, що відбулося спочатку там, а потім на Сході України і в Криму.

Революція абсолютно змінила моє життя, наповнила його однодумцями. Завдяки Майдану у нього увійшли зовсім різні люди — старші, однолітки, підприємці, з різних міст і найрізноманітніших професій, там я познайомилась і зі своїм майбутнім чоловіком. Я почала займатися громадською діяльністю та волонтерством — тим, про що не могла навіть й подумати на третьому курсі прикладної математики.

Було й ще дещо. Навесні після Майдану автор і ведучий телепрограми "Феєрія мандрів" Ігор Захаренко запросив мене у чудову компанію — там були телеведуча Соломія Вітвицька, співачка Марія Бурмака, щоб виступити зі своїми віршами у Парижі. Це була моя перша поїздка за кордон, і перший творчий вечір. Це було чудово, і відтоді я багато подорожувала зі своїми книжками Європою, на запрошення наших діаспор. Була у Швейцарії, Німеччині, Чехії, Угорщині — це були незабутні зустрічі з українцями та громадськими діячами, і це теж вплинуло на мою творчість та формування особистості. Бо варто було лиш побачити, як живуть люди у Європі та їхні цінності, і я відразу це порівняла з тим, що маємо на батьківщині, й зробила висновки.

Те, що я стала відомою, мені лише допомагало. Отримавши диплом, я працювала у прекрасній  компанії, де мені поталанило ще й з керівниками — усі вони були моїми однодумцями і підтримували не лише Революцію, а й мою творчу та волонтерську діяльність. Мені пробачали часту відсутність на роботі, однак довго так тривати не могло, і рано чи пізно довелося обирати чим займатися. Не вагаючись я обрала вірші, хоча батьки знову ж таки були проти. Про свій вибір не шкодую — потрібно іти тим шляхом, про який мрієш.

Як виявилося, нині в Україні літературою цілком можна себе прогодувати. Не скажу що у моєму бюджеті завжди усе ідеально, але я поки що нічим іншим, окрім як своєю творчістю, на життя не заробляю. І мене це тішить.

- Це правда, що ви зрештою переїхали жити в Чехію?

Ні, це неправда. Я живу в Україні, у Львові. Ноги цієї інформації ростуть з російських ЗМІ, і я не знаю, чому наші журналісти ті фейки передруковують.

- Готуючись до цієї розмови, я натрапила в Інтернеті на ваш сайт і там дізналася, що ви крім громадянської лірики пишете дитячі казки

Я захотіла себе спробувати у інших жанрах. У казках можна прямо говорити те, що думаєш, звертаючись до самої чесної аудиторії — дітей, заодно доносячи свої ідеї до їхніх батьків, яким доведеться це читати. Поезія - не найпопулярніший жанр літератури. Для мене казки — і додатковий спосіб достукатись до читача, і один зі способів заробляти літературою. Є ще один важливий момент — ці книжки створено так, що в них можна обрати ім’я головного героя. Якщо дитині подарувати книгу, де в неї і в героя однакове ім’я, це стане додатковим стимулом щоб дитина таку книгу прочитала. На книжкових ярмарках мене багато запитували про те, як заохотити дітей до читання, я над цим думала, і нічого ліпшого, аніж як те, що людині завжди цікаво читати про себе, не придумала. Коли дорослі читають гороскоп — вони не переглядають усе підряд, а відразу шукають свій знак. З дітьми так само, вони бачать, що казка саме про них, про їхні пригоди, і читають її.

З підприємницької точки зору ідея цілком має право на життя. Мільйонів я на ній ще не заробила, але впевнено до цього йду (сміється).

Цього року Анастасія Дмитрук стала мамою - в травні, на день Якова, вона народила сина. Це сталося рівно через два роки після того, як вона загадала собі цю мрію в головному храмі Сантяго де Компостела, ідучи шляхом св. Якова. Вгадайте, як Настя назвала сина

- Як ви працюєте над віршами: по кілька годин щодня, чи чекаєте на натхнення і тоді одразу записуєте?

Вірші приходять коли їм заманеться — під настрій або якісь події, і я не можу це передбачити. Та й праці вимагають по-різному. Є вірші, які я пишу за п’ять хвилин, а є такі, які виношую місяцями,  дописую і дописую, шліфую. Завжди ношу з собою телефон, він мені і за словника, і за щоденника, і за нотатника, одразу всі функції виконує.

- "Никогда мы не будем братьями" ви швидко написали чи довги час виношували, допрацьовували, дописували?

Написала швидко. А російською, бо говорила нею до Майдану і нею писала вірші. 

Перехід з російської на українську був швидким, бо тоді цього вимагав час. Відбулася Революція, вірш "Никогда мы не будем братьями" став відомим, і я на деякий час мусила стати дуже публічною особою, давати багато інтерв’ю, відвідувати заходи. Відповідно усі очікували, що моя громадянська поведінка відповідатиме написаному у віршах. Цього, а зокрема й говорити українською, від себе вимагала і я сама.

Відтоді українська увійшла не лише в мою творчість, а й у повсякдення. Вважаю великою фальшю, коли творчі люди — музиканти, співаки, творять українською, а в побуті спілкуються винятково російською. Постановити, що "на публіці я буду в красивій вишиванці й україномовний, а вдома говоритиму російською, бо мені так зручно" — лукавство і щодо себе, і щодо своїх прихильників. Моя українізація власне з побуту і почалася, адже удома та магазині, спілкуючись з друзями та колегами, ми проводимо значно більше часу, аніж на публіці.

Від російської я не відмовилася — пишу нею і сьогодні. Бо вірш народжується уже зі своєю мовою — прийде чотири рядки російською, так і продовжуєш їх писати, не перекладаючи, бо інакше буде інший твір, та ще й кострубатий, неприродний. 

- Як ви оцінюєте Майдан і його наслідки? 

Це дуже об’ємні і складні питання. Сьогодні мабуть ще рано підсумовувати Майдан — ми усе ще в процесі творення ідеї, за яку на нього виходили. Та знаю точно: без Майдану ми б уже давно і з головою поринули в Тайожний союз, назавжди забувши про європейські цінності. Для України Майдан був єдиним правильним рішенням.

- Нинішня влада вам подобається?

Я принципово більше не слідкую за політичними новинами — стомилася від цього безкінечного шоу. Влада у нас нині така, яку вибрали, це відображення нашого суспільства. Немає сенсу її критикувати, треба працювати з першопричиною. Якби суспільство було освіченіше та культурніше, і розвивалося на проукраїнських настроях, можливо ми сьогодні мали б іншу владу. А так — маємо, що маємо. Хто на чому виріс, хто що поглинав у інформаційному просторі — той за те і голосував.

Що далі? Кожен має робити свою роботу — з любов’ю і максимально професійно. Не можна нарікати на чиновників у Києві і не помічати, що насправді велика кривда чиниться саме на місцях. Якого нам сьогодні не постав президента, у нього в будь-якій з областей України, від Львівської до Луганської, не буде гідної команди — чиновники на місцях усе одно лобіюватимуть свої інтереси. Тому якщо ти щось хочеш — бери і роби, а не чекай, поки прийде нова влада. І це стосується усього в країні. Якщо хочеш, щоб у тебе дорога була рівна біля під’їзду — маєш піти, і добитися того, щоб її зробили рівною. Сьогодні є дуже багато ініціативних людей з чудовими проектами — всюди, не лише в моєму оточенні, і це вселяє надію. Якщо хочемо, щоб наші діти мали хорошу країну — маємо об’єднуватися і витискати з влади всіх, хто не хоче працювати.

— Ви зараз працюєте над якимось соціальними проектами?

Після мандрівки Іспанією - два роки тому я пройшла дорогою святого Якова — я пишу книжку про цю подорож і паралельно, надихнувшись цією мандрівкою, ми з чоловіком вирішили створити подібний маршрут в Україні.

Ідеться про пішохідну подорож Карпатськими стежками — у Світі та Європі піший туризм набирає популярність, і іноземцям варто запропонувати маршрут з такими самими ідеями, що й у святого Якова, але вже в Україні — наша земля теж дуже красива. Це буде траса завдовжки 400 км, старт на якій можна буде брати з будь-якої точки — хтось схоче пройти 100 км, і витратить на це три дні, а хтось обере одноденну мандрівку.

Маршрут уже більш-менш опрацьовано і погоджено, його підтримує Львівська облдержадміністрація. Заручилися ми й допомогою церкви — на шляху має бути певна база, адже подорожнім треба десь розкладати свої намети, і церква нам таку можливість надає. Цього року ми плануємо перший прохід — пішки та на велосипедах, щоб випробувати та вдосконалити трасу та вже потім розвивати її далі.

Загалом, якби мене попросили дати людству якусь одну єдину пораду, то я би напевно порекомендувала усім побільше подорожувати. Бо це наповнює життя новим змістом, красою, натхненням, оптимізмом, і навіть енергією — тим, що людині потрібно у будь-якому віці.

- А якби вас людство попросило ще й другу раду?

Тим, хто зараз молодий, наполегливо раджу шукати своє покликання і триматися за нього, не відступаючи. А батькам — не шкодувати сил та часу на любов до дітей – їх варто любити щедро, бо щасливу людину можна виховати лише любов’ю.