Звірства кумира Путіна: Чому 23 червня Україна відзначає справжній День скорботи
23 червня каральний радянсько-російський орган НКВС почав масові розстріли політв'язнів у тюрмах Західної України
Як нагадує depo.ua, масштаб трагедії українці осягнули лише після здобуття незалежності. Звісно ж, радянські керманичі про звірства своїх "попередників" згадувати не любили. Якщо про розстріляних в'язнів і писали, то виключно в західній пресі.
Від цифр стає моторошно - хоча дані в різних джерелах різняться, здебільшого історики сходяться на думці, що на Західній Україні радянськими карателями лише на початку війни було страчено близько 24 тис. людей. Більшість жертв припадає на літо 1941-го.
Почавши наспіх створювати стратегію протистояння німецькій армії, радянські керманичі безжально розправилися з тими, хто міг виявитися "неблагонадійними".
Комісар Держбезпеки СРСР Меркулов 23 червня 1941 року видав директиву, яка наказувала масово страчувати в'язнів у тюрмах Західної України, "виправдовуючи" звірства початком війни з зовнішнім ворогом.
Директиву почали дисципліновано виконувати. Лише у Луцькій в'язниці на другий і третій день після початку війни було страчено близько 2 тис. людей. У тюрмах Львова та Золочева - 3,5 тис.
Спогадами про ті часи ділилися колишні в'язні, яким вдалося дивом вижити. Зокрема, подробиці трагедії стали відомі, в тому числі, завдяки книзі "Під мурами Луцької тюрми", написаною Миколою Куделею, арештантом, якого куля оминула під час розстрілу.
Як наразі відомо, на волю випустили до 5-10% ув'язнених - неповнолітніх та засуджених на вельми незначні тюремні терміни. Розстрілювали ж навіть тих, хто знаходився під слідством і чию "провину" не було доведено. У більшості випадків "провина" проявлялася у так званій "контрреволюційній діяльності", яку сталінські параноїки, як відомо, бачили всюди.
В окремих місцях організували "евакуацію". За людьми ніби-то присилали поїзди, в які насправді пакували тюремне майно. Людей відправляли по етапу пішки. Пізніше "евакуація" війшла в історію як "марші смерті" - в'язнів розстрілювали вже по дорозі. Деякі процесії розстріляли німці, прийнявши їх за частини радянської армії.
Втім, у більшості випадків бутафорним "порятунком" не обтяжувалися, розстрілюючи людей на місці. Вирок зазвичай виконували підступно, без жодних попереджень. Відкривалося вікно у камеру, через яке зазвичай подавалася їжа. Але замість харчів в'язні отримували кулі у груди.
Звичайно ж, церемонитися з тілами і ховати їх по-людськи ніхто не збирався. Копати братські могили змушували самих в'язнів. Спочатку - для вже страчених товаришів по нещастю. Потім - для самих себе.
Вшанувати своїх померлих люди змогли під час фашистської окупації. Наприклад, у луцькій в'язниці навколо масового кладовища побудували огорожу і встановили гранітні хрести із кількістю загиблих.
Згодом вже фашисти потрясли край новими вбивствами.
Після повернення радянської влади місце поховань політв'язнів закатали в асфальт - карателі не хотіли бентежити уяву жахаючими цифрами 300, 1500, 1800...
Наразі 23 червня в Україні - день жалоби, але трагічна дата ще не встигла відбитися у національній свідомості. Адже згадок про роковину у ЗМІ не так уже й багато.
Якщо 22 червня - дату, коли гітлерівська Німеччина напала на СРСР - всі пам'ятають зі школи, наступний день у більшості все ще не викликає жодних асоціацій. Пам'ятні заходи сьогодні набагато скромніші, мовчать про трагічну дату і українські високопосадовці.
Між іншим, Україні давно час осмислити і прийняти обидва боки трагедії. Адже якщо про жертв фашистів старші покоління українців пам'ятають ще зі школи і оплакують їх багато років, жертви радянських карателів і досі лишаються поза увагою багатьох.
Більше новин про події у світі читайте на Depo.Життя