Дикий СРСР: Як жінки плювали у туш і та як тхнула "Красная Москва"

Depo.ua продовжує серію публікацій "Дикий СРСР", згадуючи курйозні та трешеві моменти радянського життя. 

Отже, поки у західних країнах розквітали імперії Guerlin, Gucci, Dior та Yves Saint Laurent, ситуація в СРСР була дещо іншою. Ні, радянські модниці також знали, як пахне Chanel №5, але роздобути культовий парфум у ті часи було рівнозначно гігантському виграшу в лотерею. Відбувалося це, як правило, "по блату", а постачальник ретельно приховувався.

Звісно ж, вигулювали парфум виключно у свята, а один флакон гостював на поличці кілька років, доки не втрачав своїх чудодійних якостей. 

Втім, оскільки в будні теж треба було пахнути, деякі жінки ризикували звернути увагу на радянські "аналоги", закуповуючи "Красную Москву", "Красный мак", "Жемчуг" і "Ровесницу" за будь-якої нагоди. Зі складом парфумів виробники не надто панькалися, адже треба було виконувати план, а не дбати про витонченість і естетику. 

В той буремний період деякі дізналися, зокрема, що у світі існує алергія на парфуми, а близькість до молодої симпатичної дівчини у транспорті означає не флірт і гарний настрій, а втрату свідомості від парфумованого смороду. Так, парфуми "Красная Москва" тхнули настільки амбіційно, що деякі воліли почекати наступний автобус, ніж сідати поруч із черговою модницею. 

Чоловікам же доводилося задовільнятися одіозним "Тройным одеколоном". Причому деякі примудрялися не тільки заспокоїти шкіру після гоління, а й долити ще грамів десять, аби за рівнем смороду створити конкуренцію власницям "Красной Москвы".

Пізніше жартували: одеколон названо "тройным", адже з його допомогою можна досягти трьох цілей - продезінфікувати шкіру, напарфумитися і тяпнути для гарного настрою.

Не легше було з тушшю для вій. Туш лягала здавалося б незворушними грудками, а потім жінки озброювалися голками і шпильками, намагаючися зробити так, аби склеєними були п'ять вій, а не всі двадцять. В мистецтві розділення вій практикувалися роками і не завжди досягали успіхів.

Втім, дуже старалися. Адже грудки на віях загрожували не тільки кумедним виглядом, але й тим, що у рішучий момент одна з грудок може рухнути в око, тож доведеться ридати, і 20 хвилин совати в око куточок носової хустинки .

Коли ж туш добігала до кінця чи твердішала від старості, жінки старанно плювали у коробку чи тюбик. Перемішаний зі слиною порошок дозволяв наводити марафет ще кілька тижнів. 

Помаду в СРСР любили італійську, яскраву, тоді відомого бренду Pupa (точніше, польську підробку цього бренду). Заради неї вистоювали кілометрові черги, а щоб бути ближче до початку, нерідко вирушали з дому ледь не серед ночі. 

На багатий асортимент відтінків сподіватися не доводилося, тому навіть серед пекучого літа жінки сяяли на всю вулицю яскраво-червоними чи яскраво-малиновими губами. 

А інколи - і щоками. Адже вистоювати ще одну чергу за рум'янами хотіли не всі, а радянська косметика легкого життя не обіцяла. 

Ще один радянський хіт - тональний крем "Балет", якому, до речі спробували подарувати нове життя вже за нових часів. 

Модниці втирали сумнівну масу в обличчя, перетворюючи денний мейкап на цирковий грим. Крем лягав товстезним шаром і не обіцяв обличчю природного вигляду. 

Тим, хто не терпів занадто намащених облич, пропонувалося користуватися пудрою - чи не вічною супутницею радянських модниць. Найменше зло, пов'язане з цим видом косметики, полягало в тому, що пудра могла розсипатися у сумочці, адже зі зручною упаковкою спершу були проблеми.

Гірше було те, що стандартний і майже незмінний склад пудри - окись цинку, тальк, титан, глина - підходив далеко не всім. Тож після місяця користування пудрою, наприклад, власницям сухої шкіри доводилося сідати і думати, яка маска - вівсяна чи медова - допоможе хоч трохи врятувати шкіру, замучену спробами модно виглядати.