Чому пісня про Моторолу має звучати на кожному українському телеканалі

Парадоксально, але факт - "зміцнюючи" русскій мір всередині Росії, автори цього "шедевру" одночасно підкладають йому свиню в Україні

Володимир Миленко

На вихідних увесь люд православний (московського патріархату) порадував своїм черговим шедевром головний співець донецького краю Йосип Кобзон. Пісню про Моторолу, реакцію залу – ви все це напевно вже чули і бачили. Реакція ватної частини інтернету була прогнозовано позитивною (цікаво, чи Руслан Мармазов на камеру пустив сльозу), реакція українців – так само очікувано негативною. Хоча насправді ця подія дуже важлива і корисна саме для нас з вами.

Мені 37 років. Я пішов в школу одночасно з Горбачовим. Тобто – я пішов в школу, а Михайло Сергійович – в генсеки. Все моє більш-менш свідоме життя, мої спогади пов'язані уже з пізнім СРСР. Хоча до самого 1 вересня 1991-го моя рідна сільська школа, в принципі, залишалася справжньою радянською школою. (До певної міри вона продовжила бути такою і далі, але як мінімум історію України почали викладати за іншими підручниками. Ну, і портрет Леніна перестав висіти в кожному класі.)

Мої батьки ніколи не були ура-патріотами Радянського Союзу. Бабуся пережила два голодомори, про післявоєнний розповідала багато. Дід 11 років прожив сином "індуса", на все життя запам'ятавши відчуття своєї землі – і ненависті до колгоспів та "справжніх колгоспників". Тобто в цілому не можна сказати, що у нас в домі було позитивне ставлення до совка. Принаймні, в мої часи. І хто такий Сталін – я в принципі знав задовго до 24 серпня 1991 року. Але при цьому у мене ніколи не виникало питань щодо другорядних персонажів української історії. Котовський, Артем та інші – їх же особливо не розвінчували, про них особливо не розповідали. Тобто вони того ж таки 1991-го канули в Лету – але при цьому не так, як головні комуністичні вожді. Їх просто списали через зміну політичної кон’юнктури. Та назви залишилися, вулиці залишилися, "мавзолей" Котовського досі стоїть на Одещині.

А перейменувати вулицю того ж Артема було значно простіше, ніж Леніна – ніхто б за цього, уже невідомого персонажа не чіплявся б так, як за "вождя світового пролетаріату". Та якось не чіпали. Чи руки не доходили. І у суспільства поступово склалося таке, більш-менш нейтральне ставлення до цих героїв часів громадянської війни. Принаймні, якщо пересічного українця спитати про Сталіна, то тут кожен (крім особливо упоротих персонажів) розкаже про репресії і таке інше. І про звірячі накази Леніна, який по суті був батьком концтаборів, теж багато хто знає. А от згадаємо, ну, скажімо, Щорса.

Пам'ятаєте, як його пам'ятник на столичному бульвару Шевченка захищали? Естетика, все таке. (Ніби у запорізького пам'ятника Іллічу не було естетичної складової.) Особливо старанні навіть в історії пробували шукати аргументи проти знесення – він же нібито наш був, український, і проти УНР не особливо-то й воював…

Отака парадоксальна в українському суспільстві склалася ситуація. А все тому, що майже ніхто вже не знає детально про часи громадянської війни. Свідків тих подій і поготів немає на світі. Звісно, декомунізація добралася із до Артемівська, повернувши йому рідну назву Бахмут. Але ставлення до цього не таке однозначне, як до, наприклад, ленінопаду… І от – Кобзон.

Цінність цього виступу в тому, що він не унікальний. Кобзон просто повторив те, що робив все своє життя – оспівував тих, кого йому наказувала влада. Зараз в героях Росії – Моторола, значить, пісня про нього. А раніше, років 50 тому… Стоп! І отут ми доходимо до суті питання. Якщо всі ці панегірики на честь автомийника-терориста так схожі на щемливі уславлення героїв громадянської – чи ж не означає це, що всі ті Котовські, Артеми, Щорси та інші були банально "моторолами свого часу"?

І – о диво – саме це воно і означає. І всі ті Донецько-Криворізькі республіки – це були тим самим, чим зараз є "Л-ДНР". Така ж терористична структура, яка була створена для знищення законної української влади. І чим вам уродженець Чернігівщини Щорс – не уродженець Буковини Плотницький? (Так, аналога "УСРР" в нинішній історії немає. І в цьому наша найбільша перемога. Хоча 2004 року вона вимальовувалася – згадайте Сіверськодонецьк.)

Кобзон, сам того не розуміючи, відкрив очі тим українцям, які досі не бачили нічого кримінального в забутих героях ранньої історії радянської України. Він сам, своїми руками, точніше, голосом зробив більш ніж жирний натяк – ось він, Артем новітньої доби. А Артем – це просто Моторола сто років тому. І все.

Тому цю пісню – вкупі із сюжетом про Моторолу і історичним екскурсом про ДКР та інші події сторічної давнини – треба крутити по усіх українських каналах. (Тут якраз і ювілей наступного року, є привід.) Щоб кожен зрозумів, на честь кого були названі вулиці, села і міста України. Що не тільки Ленін, Сталін чи Петровський були упирями, які намагалися знищити Україну – а й отакі, вже нібито непримітні і нічим страшним не пам'ятні персонажі. Дякую вам, пане Кобзон, що, самі того не підозрюючи, розкриваєте очі українцям.

А те, що у вас там за порєбріком увесь зал встав, вітаючи пісню про мародера і ґвалтівника – так в цьому нічого страшного чи дивного немає. Традиція у вас така. Яка, очевидно, помре тільки разом з вашою країною.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Життя