Як резолюція ООН по Криму вплине на ситуацію на Донбасі (ІНФОГРАФІКА)

Як відомо, 16 листопада Генасамблея ООН схвалила резолюцію про порушення прав людини в Криму. Документ підтримали представники 73 країн. У тексті резолюції Росія названа державою-окупантом (вперше в документах ООН), а також не визнається анексія Криму.

За півтора тижні, які минули з того часу, мабуть кожен встиг обговорити історичну важливість документу, а також засудити країни, які голосували проти. Однак, далі мова піде не про це. Depo.ua спробував проаналізувати, як дане рішення може вплинути на війну на Донбасі, а саме в контексті міжнародного військового втручання в неї.

Для початку давайте розглянемо стан справ, що стався станом на сьогодні. Наразі в Україні з міжнародних інституцій діє лише Спеціальна моніторингова місія (СММ) ОБСЄ, однак її можливості обмежені – вона себе не може захистити, не кажучи про реальний вплив на ситуацію. Більш того, право місії на вільне переміщення і моніторинг у зоні конфлікту регулярно порушується з боку бойовиків і ніхто нічого не може вдіяти.

Ще один важливий аспект, пов'язаний з СММ ОБСЄ, полягає в тому, що до її складу входять росіяни – громадяни країни, яка від самого початку фактично, а віднедавна і юридично, є стороною конфлікту на Донбасі. Як ви розумієте, це аж ніяк не сприяє довірі до цієї місії з боку як українських військових, так і українського суспільства в цілому.

Коротше кажучи, місії ОБСЄ у її нинішньому вигляді на Донбасі для України  відверто замало, про що вона не раз офіційно заявляла. Ще 18 лютого 2015-го року Президент України Петро Порошенко запропонував Раді національної безпеки і оборони обговорити питання запрошення в країну миротворчої місії ООН, з чим РНБО погодилась і українська влада звернулась до ООН і Євросоюзу з проханням розгорнути на території України миротворчих місій.

Потім на горизонті замайоріла можливість створення збройної місії ОБСЄ, як можливого варіанту розвитку подій. І надалі, попри те, що ООН, ЄС і ОБСЄ зволікали з цим процесом, українська влада регулярно тримала дане питання на порядку денному і нагадувала своїм західним партнерам про необхідність такого кроку.

Востаннє про миротворчу місію згадувалось буквально 3 листопада, коли на прес-конференції в Києві спеціальний представник Федерального уряду Німеччини з питань головування в ОБСЄ в 2016-му році і координатор співпраці з Росією, Центральною Азією та країнами "Східного партнерства" Гернот Ерлер оголосив, що Україна хоче бачити від 18 до 20 тис. озброєних спостерігачів ОБСЄ на Донбасі.

Однак, на ОБСЄ сподіватись не варто – вони ледве змогли надати 700-800 спостерігачів для СММ, крім того, досвіду подібної за масштабами та чисельністю збройної місії в ОБСЄ немає. Зате є такий досвід в ООН і багато хто вбачає саме в цій організації подібного озброєного миротворця.

Зокрема, про це ще наприкінці жовтня заявив заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука. В ефірі телеканалу "112 Україна" він відзначив, що в ОБСЄ банально немає фінансових ресурсів для розміщення спеціальної озброєної місії на Донбасі, тому це питання може перейти до Організації Об'єднаних націй. Він наголосив, що бюджет ОБСЄ становить 170 млн євро, з них 100 млн євро йде на підтримку України.

Інша справа – ООН. Це потужніша організація з набагато більшим бюджетом. Але одним з ключових пунктів розгортання миротворчої місії є дозвіл Радбезу ООН. Як відомо, у Радбезі ООН є п'ять постійних членів: Великобританія, Китай, Росія, США та Франція. Кожна з цих держав може накласти вето на будь-яке рішення Радбезу.

Разом з тим, згідно статуту ООН, країна-сторона конфлікту повинна утриматись від голосування по питаннях цього конфлікту. Таким чином, визнавши Росію агресором, а отже стороною військового конфлікту, було нівельовано її право вето. Суто теоретично це дає зелене світло для прийняття рішень щодо введення озброєних миротворців на Донбас.

Власне, у ситуації, коли РБ ООН залишалась заблокованою, Україна змушена була використовувати інші можливості на регіональному рівні для встановлення збройної міжнародної присутності на окупованих територіях з метою захисту цивільного населення та забезпечення повної імплементації Мінських угод. Зараз же ситуація має змінитись.

Причому, мова повинна вестись саме про військовий миротворчий контингент (так звані "блакитні шоломи"). Адже, як показує досвід Грузії, навіть якщо місія має мандат авторитетних міжнародних організацій (ООН та ОБСЄ), але не має військового компоненту та спроможності захистити себе, вона стає вразливою та залежною від сторін конфлікту.

Досвід вирішення локальних конфліктів у Хорватії, Боснії та Герцеговині і Косово підтверджує, що для ефективної діяльності місія повинна мати виконавчі повноваження та військовий компонент, тобто здатність погрожувати силою членам незаконних збройних формувань, які не побажають скласти зброю, а також доступ до усієї території та інфраструктурних об'єктів країни, включно з військовими об'єктами.

Щоправда, ООН не має постійної армії або поліцейських сил. Тому після рішення про розгортання відповідної місії, країнам-членам ООН пропонують добровільно надати військових до складу місії. При цьому в подібних випадках військові учасники миротворчого контингенту носять військову форму своїх країн, а також блакитні шоломи або берети та значки миротворчої місії.

Враховуючи наполегливість та послідовність офіційного Києва у цьому питання, можна вже найближчим часом очікувати розвитку ситуації. І цього разу є всі шанси, що розвиток цей буде на нашу користь.