Волонтерка Марія Гобова: Все почалося із бензопили

З чого все починалося і як так вийшло, що зараз ви опікуєтеся 128 бригадою?

До 128-ої бригади пішла дуже близька мені людина. Він киянин. Коли я його проводжала, там було дуже багато хлопців із Києва, які їхали спочатку у Виноградів на Закарпатті. Допомога була потрібна. Тільки приїхавши хлопці говорили "ми голі й босі".

Це був початок серпня минулого року. Коли вони туди приїхали - цілий ешелон із Києва - мій друг подзвонив і сказав "у нас немає нічого, навіть бензопили". З цієї бензопили все і почалося. І перша ММС, яку я отримала від хлопців, - це саморобний польовий душ.

Спершу ми сконсолідувались з родичами і друзями.

Спочатку це був артилерійський дивізіон, який налічував до 200 людей. Виявилось, що там немає нічого - ні дизельних генераторів, не було навіть наборів інструментів, щоб ремонтувати техніку, навіть сокир не було. Я вже не говорю про форму і берці - 128 бригада виїжджала в зону АТО або одягнута волонтерами, або у "скляній" радянській формі "дубок".

В соцмережах я почала шукати закарпатських волонтерів, але ще до серпня 2014 128-а бригада вже воювала в зоні АТО, тому місцеві волонтери займалися забезпеченням тих бійців, які вже були на фронті - вони тоді відстоювали Луганський аеропорт.

Закарпатські волонтери спочатку не особливо йшли на контакт - вони допомагали своїм, а серед новобранців у 128-у бригаду було дуже багато людей з Києва, Івано-Франківської області, з центральної України.

Ми організували групу "Допомога 128 огпбр". За деякий час я приїхала подивитись, як у них справи - ми привезли все - спальники, бронежилети, три дизель-генератори...

У них дуже хороший командир дивізіону. Ми з ним познайомились, подружились. Нам дали офіційну довіку, що ми маємо повноваження представляти їх у сфері матеріального забезпечення та комунікацій. І ми почали збирати волонтерську допомогу. На війну вони вже поїхали з планшетами, метеостанціями, картами, окопними плівками... Забезпечили хлопців повністю.

Це була тільки частина 128-ої бригади, а далі знайшлися нові контакти, здружилися з місцевими волонтерами. Велике значення мали родичі хлопців. Згодом ми зрозуміли, що не справляємось із таким обсягом роботи і для кожного підрозділу ми почали шукати окремого координатора. Так до нас приєдналися і інші волонтерські групи.

Скільки людей налічує ваша волонтерська група?

Найбільш активних волонтерів - чоловік 20, а вони навколо себе уже об'єднують інших людей, однак більша частина з них - працюючі люди, волонтерство суміщають з роботою.

Як ви оцінюєте роботу "волонтерського десанту" у Міноборони? Чи помітили ви якісь позитивні результати їхньої діяльності на стані вашої 128 бригади?

Ми працювали з "волонтерським десантом", з багатьма із них особисто знайомі. Однак позитивні зміни в першу чергу відбулися в самих Збройних силах України - більш відповідально почали ставитися до служби командири, більш відповідальними стали бійці, які багато пройшли. Єдине, чого "волонтерський десант" добився, це того, що наші хлопці отримали 1200 аптечок від Міноборони, але це по суті "бинт-зеленка", які не надто потрібні - у критичній ситуації життя вони не врятують. По відношенню до 128-ої бригади ми не можемо говорити про якісь результати роботи "волонтерського десанту", на нас це не надто відбилося. Може, вони вирішують якість більш глобальні питання, можливо просто треба було наполегливіше звертатися за допомогою.

Багато значать і контакти з командирами підрозділів, які всяко нас підтримували і сприяли.

Наша бригада брала участь у дебальцевській операції. Наші хлопці були розкидані по всьому Дебальцевському плацдарму - Дебальцеве, Рідкодуб, Чорнухине, Ольховатка, Троїцьке...

Сила нашої волонтерської групи була в тому, що в нас були координатори у різних підрозділах, ми отримували інформацію про ситуацію в підрозділі з трьох каналів  - у нас у кожному підрозділі був адекватний боєць, з яким ми спілкувалися, командир і медик. Тому потреби підрозділу ми узгоджували по цих трьох каналах. Марципанів ми їм, звісно ж не передавали, але потреби хлопців закривали повністю.

Ми мабуть єдина волонтерська група, яка відмовилася від президентських нагород. У нас була нагода подати на всіх учасників процесу запити на нагородження, але ми дотримуємось іншого девізу - солдати грамот не видають. У нас звісно ж є грамоти від 128-ої бригади, але вони у всіх спокійно лежать вдома - від президентських нагород ми відмовились.

Часто волонтери скаржаться, що після "Мінська" українці стали менше допомагати військовим, вважаючи, що загроза відступила. А сьогодні, згадуючи Іловайськ, люди перебувають в очікуванні чогось страшного. Чи змінила якось ця тривога активність українців у допомозі військовим?

Активізації з боку українців ми не відчуваємо поки. Але можливо, це пов'язано з тим, що люди стали більше допомагати пораненим. Та й ми зараз більше переключились на організаційну роботу. Зокрема, під час операції в Дебальцевому наші хлопці були розкидані по всьому плацдарму - зв'язку не було, хлопці просто не вилізали з бліндажів, бо тривали постійні обстріли, багато тонн гуманітарки просто залишились розстріляними. Про те, що є наказ виходити, ми дізналися раніше - був зв'язок з Полтораком, і ми цю інформацію передавали командирам, щоб зв'язатися по внутрішньому зв'язку і у хлопців було всього дві години для виходу.

Тоді була ще одна дуже гостра ситуація, у нас було багато загиблих - це бої під Санжарівкою, там було багато неопізнаних тіл, штаб просто не встигав повідомляти, ми по суті були першими носіями цієї інформації. З нами зв'язувались військкомати зі всієї України уточнювати інформацію щодо загиблих чи зниклих безвісти. Часом бувало, що ми знаходили бійців, які вважались загиблими у госпіталях, а то й зовсім все було в порядку з ними. З опізнанням допомагали - у взаємодії з людьми із Дніпропетровська нам вдавалося прискорити процедуру видачі тіл родичам від трьох до однієї доби. І з похоронами допомагали. Загиблих було дуже багато взимку...

Коли було Дебальцеве, ми отримували посилену допомогу - всі змобілізувалися, зрозуміли, що загроза реальна і це не жарти, може бути другий Іловайськ.

Зараз ми також відкриваємо нові волонтерські проекти, спрямовані на допомогу пораненим у військових госпіталях - і значну допомогу ми отримуємо туди, тобто люди зараз більше зосередились на допомозі пораненим.

Я б не сказала, що зараз люди такі ж сконсолідовані, але ми пам'ятаємо Іловайськ - коли в Києві поводили парад, а там гинули наші хлопці. В Іловайську загинуло багато друзів. Дуже важко згадувати, як ми з ними говорили по телефону... фактично це були останні хвилини їхнього життя. З другом із 128-ої бригади, який спершу служив у батальйоні "Донбас", ми практично були очевидцями всіх цих подій - це було якраз рік тому, після параду у Києві, хоча вже у День Незалежності там був "котел". Тому логічно очікувати, що "щось" буде і цього року.

Ваші хлопці зараз на Луганщині. Що вони передають "з того боку"? 

Хлопці, які зараз там, на війні бачили страшні речі і багато пережили - на їхніх очах під гусеницями танків гинули їхні друзі, вони бачили, як танки застрягали у бліндажах на тілах. Вони все сприймають уже по-іншому. Зараз значна частина з них готуються до демобілізації, прийшло й поповнення. Хлопці насправді дуже хочуть демобілізації. Їм відтягнули "дембель" на 2 місяці, в серпні вони мали б уже демобілізуватися. Сумно і через проблеми з бойовими виплатами - адже десь згоріли журнали бойових дій, і не вдається відновити дані, кому, коли і за що мають виплачувати. І всі ці обіцянки-цяцянки пана президента про "тисячу гривень в день" - після тих боїв і втрат, які пережили хлопці зі 128-ої бригади, коли вони залишилися без техніки, боєприпасів і підтримки - сприймаються спептично. У нас немає підрозділів, які б стояли в тилу. Вони всі були учасниками бойових дій - і це не просто обстріли, це були важкі бої. Були ситуації, коли хлопці знімали аптечки з убитих "сепарів", щоб хоч кілька днів протриматися з простудами-пневмоніями в цьому холодному болоті. І цим хлопцям виплачують одну тисячу "бойових", бо немає доказів, що вони воювали.

Розкажіть про найдраматичніший момент у вашому волонтерстві.

Драматичних моментів було багато. Найважче, коли родичі шукають хлопців у списках "двохсотих", "трьохстих", неопізнаних. Багато родичів зверталися до нас особисто.

У нас був боєць в одному із підрозділів. Його тітка до нас приходила - дуже багато нам допомагала особисто - передавала навіть тепловізори, куплені за власні кошти. Ми часто спілкувалися і підтримували дружні відносини. Якось у нас загубилася важлива посилка - тоді були важкі бої і посилка тривалий час не могла доїхати до бійця, взимку у нас були підрозділи, до яких ніхто з волонтерів не міг добратися через обстріли, і бійці там тільки через тиждень мали змогу забрати свої посилки.

Ми цю загублену посилку дуже довго шукали якраз під час зимових подій в Дебальцевому, там було дуже "жарко". І якось ввечері ця жінка скидає мені смску, яка прийшла від того бійця, - "Маша, ви всемогутня! Дякую". Посилка знайшлася. Те, що посилка таки дійшла до бійця, вселило в жінку надію - вона говорили, що ми все зможемо і будемо триматися. А на наступний день з цим хлопчиком зник зв'язок. Він загинув. Ми його знайшли потім у дніпропетровському морзі. Молоденький хлопець, він пішов на війну добровольцем (у 128 бригаді мінімум 60% бійців прийшли на війну добровільно). Повідомити цій жінці, що її племінника уже немає серед живих, - це найважче. Це не просто людина, яку ти не знаєш, це друг, людина, яка протягом шести місяців "допомагала допомагати" бійцям.

Попри всі жахи війни були ж мабуть і хороші моменти.

Так, у одного із командирів танкового батальйону, якого ми всі дуже поважаємо, народилася донька. І наші медики, які зараз у Станиці Луганській теж стали "батьками" - їм підкинули немовля. Хлопці його виходжують, мало не грудьми годують. Їм там буде важко - багато поранених, але хлопці тримаються. 

Читайте також: Легендарні частини нашої Армії: 128-а Мукачівська гірсько-піхотна бригада