Вода за радість і бліндажі для всіх: Як виглядає життя на КПВВ "Гнутове"

Так виглядає з середини укріплення коридору між українською підконтрольною і непідконтрольною територіями, що тягнеться по головній вулиці маленького села Піщевик, у котрому ось уже понад рік базується пункт пропуску "Гнутове". Останній раз мінометний вогонь з непідконтрольної території накрив коридор з людьми у "час пік", тобто, саме тоді, коли у ньому було найбільше скупчення людей, що поспішали у справах. Коридор був заповнений "під зав'язку", а це значить, що зажатим між кам'яними брилами нажаханим людям тікати було майже нікуди.

Насправді, на випадок обстрілу вздовж коридору зведені бліндажі, де люди можуть сховатись, є медики та служба МЧС, що може їм допомогти. Але людський фактор, паніка, тиснява, жахання від обстрілів у "час пік" не дуже допомагають людям знайти цю допомогу. Прикордонники кажуть, що бойовики на тій стороні добре бачать та дуже добре знають, куди цілять. Але все ж б'ють саме туди, де проходять люди з сіл, які вони зайняли, ті люди, яких, як божаться, вони захищають. І цього разу навмисно саме по ним вели прицільний вогонь. Головними цілями зазвичай для бойовиків стають прикордонні модулі і бліндажі. Останній раз, коли вони гатили по позиціях і бліндажам, влучили у сільський будиночок, де саме на той час знаходились бійці, і рознесли його вщент. Якимось дивом хлопці вижили. Можливо тому, що у той момент були ближче до виходу. Бо, дивлячись на цей скалічений будинок, що своїми знівеченим обпеченим "хребтом" увійшов у землю, не можливо збагнути, як від таких ударів по ньому – там, у середині, чи навіть поряд, змогла вижити хоч одна жива душа.

Час від часу мінометним вогнем противник поливає не тільки модулі КПВ, але і території Сартанської прикордонної комендатури, що зараз знаходяться у будівлях шкіл Павлопіля і Сартани. До них також прилітають снаряди самого різного калібру, у тому числі, забороненого мінськими угодами. Останні обстріли частин прикордонників у Сартані призвели до значного пошкодження укріплень і стін триповерхового будинку. На цей раз міни прошивали будівлю наскрізь: входили з однієї сторони, а виходили з іншої. У Павлопілі прицільний вогонь вели по охороні, гатили по укріпленнях і будівлям крайнього крила частини.

Заступник начальника з логістики у Павлопілі, офіцер прикордонної служби, Назар С., каже, що найбільше починають гатити відразу після того, як виїжджає ОБСЄ, як тільки ті виходять на дорогу до Маріуполя.

"У 2016 році, коли був відвойований значний шмат території від Гнутове до Сартани, КПВ перенесли в населений пункт Піщевик, але назву було вирішено залишили колишню, КПВВ "Гнутове, - розповідає Назар С. - Наші старші офіцери частини, разом з прикордонниками, що стоять у Піщевику, заступають на варту на пункті пропуску, коли він працює, з 8-ми до 5-ти. На КПВ завдання у прикордонників полягає в тому, щоб пропустити людей через лінію розмежування, не допустити, щоб була велика черга чи скупчення людей, бо це небезпечно в першу чергу для них. В разі обстрілу уздовж коридору є бліндажі, де люди можуть укритись та перечекати. Бо такі обстріли тут не дивина і люди це знають, але все ж таки кожного дня знову вимушені повертатись на КПВ".

Багато з цих людей, що проходять пропускний пункт, працюють на українській стороні, тому ввечері їм потрібно знову здолати довгу дорогу, довжиною більше кілометра під прицілами, а то і під вогнем з того самого боку, де вони живуть, щоб потрапити до своєї домівки. Після того, як вони перетинають крайню лінію КПВ, їх чекають мікроавтобуси, які зранку їх підвозили зі сторони, що контролюється бойовиками. Мікроавтобуси на тому боці добре видно з крайньої точки коридору. Вони зупиняються на достатньо великій відстані від крайнього модуля КПВ і люди повинні подолати ще гарний шмат дороги посеред голого поля, повністю відкритого для прострілу. Сам коридор тягнеться на метрів 400 вглиб української сторони. Для машин у ньому є окрема смуга, для чого вулиця була переділена бетонними блоками.

"Побут тут у наших прикордонників самий звичайний, хоч і має свої особливості. Тут починаєш цінити саме просте - світло і воду. Бувало таке, що після обстрілів світла не було п'ять днів, а коли воно з'явилось, то для всіх то була дуже велика радість", - додає Назар С.

Він додає, що тут ніхто не шукає якихось матеріальних цінностей.

"І якщо є світло і вода… влітку спека, буває, доходить до 50-ти градусів, а води не багато, бо в селах погане водопостачання, і до нас вона доходить в останню чергу та не багато. І якщо ти прийшов і у тебе є світло і вода, а якщо ще й гаряча, то й годі бажати ліпшого. Щоб забезпечити себе водою, ми виїжджаємо машинами у населений пункт Талаківку, де є колонки, і набираємо десь близько тонни чи дві. При перебоях світла запускаємо генератор, а для втеплення частини є котел, що працює по чотири години. У нас служать і дівчата, хто на кухні, хто як діловод, а є, що чергують на КПВ", - зазначив він.

Поліція і пожежна служба, що у складі МЧС, розміщуються уздовж ланцюга модулів. Цементні блоки відділяють вулицю від будиночків села. Багато з них давно пустують. Люди з них повиїжджали, залишивши своє майно, хто на територію, що контролюється українською стороною, хто в інший бік. Тепер покинуті ділянки землі обробляють у вільний час бійці, чиї бліндажі розміщені десь недалеко.

У селі до війни була мила особлива традиція. Його жителі білою фарбою старанно виводили свої імена зверху воріт, поряд з хвірткою. Крайній будиночок пустував дуже довго, а цей напис прізвища та імені його хазяїна до цього часу – що новенький на ніби свіжо – пофарбованих доглянутих воротах красується і до тепер. Ім'я прописними буквами - все що лишилось від людини, що мешкала у оселі, коли іі давно нема серед живих. Ще в 2014 році хазяїна прямо у його садочку розстріляли "ДНРівці" тільки за те, що він не хотів подати їм води. Бійці згадують історію їх тимчасової домівки, що зараз їх зігріває, з сумом дивлячись на білу фарбу зелених воріт. Схожу історію згадують тут і про фермера, що жив недалеко. Про те, як він допомагав українським військовим своєю городиною, молоком, усім що мав, коли в них повністю закінчувались харчі. А на той час це було постійним явищем, і тим він реально рятував українських бійців. Саме за це фермера та його дружину просто посеред його ж двору стратили "ДНРівці".

В кінці листопада капелани, що опікуються підрозділом та підтримують вже довгий час, в тому числі, з самого початку війни нагальною волонтерською допомогою, привезли до комендатури та на КПВ подарунки, неймовірно красиві доробки від дітей Дніпра, а з ними приїхав бард, гітарист Олександр Клец. А головними подарунками для прикордонників стали нагороди від Святійшого Патріарха Філарета, медалі "За жертовність та любов до України" для тих бійців, що дійсно жертовно несе службу на лінії розмежування. Бійці кажуть, кожен приїзд їхнього капелану о. Валерія для них - це вже подарунок, бо ці короткі зустрічі, розмови з ним, реально повертають їх до життя. А ось нагороди, то це вже дійсно щось неймовірне. Капелан О. Дмитро (Поворотний) згадує: був у нього боєць, нагороджений одним з перших, котрий загинув. Коли його батькам повертали речі, то від нагороди серед них залишилось тільки посвідчення. Тому вони зробили все, що біло в їх силах, щоб відновити її. І ця нагорода лишилась в них головною пам'яттю про сина, який цінував її настільки, що ніби оберіг тримав біля себе.

У тому самому крайньому будиночку, що практично примикає до ворожої сторони, пани отці вручали прикордонникам КПВВ "Гнутове" медалі тим, хто в цей час ніс варту, у тому числі, Олександру Олійнику. Їх командир з позивним "Дід", що сам напередодні отримав нагороду від президента, каже що патріарша медаль "За жертовність та любов до України" тут найцінніша.

Нагородженому Олександру Олійнику ця подія також здається неймовірною і навіть нереальною, бо, каже, це якесь диво, що такі святі люди настільки високо оцінили те, як на протязі двох з половиною років він виконує свої обов'язки, і це надає сили йому служити надалі та краще.

Зрозуміло, що крім того, що нести варту у складних умовах бійцям не просто, і, як то буває, не все ідеально у їх буденному житті. Зрозуміло, проблеми є всюди, без них не обходиться й тут. Є проблеми, пов'язані зі збройним та речовим забезпеченням, постачанням індивідуальних засобів, форма по сезону зазвичай надто запізнюється чи не надходить. Людські відносини між командуванням і підлеглими, наскільки можна це помітити "неозброєним оком", також не на найвищому рівні. Є проблема з тим, що "зами" не завжди готові вирішувати проблеми бійців, не розглядають чи відхиляють їх запити що до нагальних потреб, того, що повинні надати їм по уставу. Але і не дають напряму звернутись до вищого командування, зазвичай, перешкоджаючи в тому, хоча бійці мають на це право.

З продуктовим забезпеченням ніби краще. А, крім того, влітку хлопці вирощують городину. Як каже їх капелан, вони так чудово обробляють "орендовані" ділянки, що навіть можуть служити прикладом для місцевих у тому, скільки всього на зовсім невеличкому клаптику цього багатого чорнозему може вирости. До того ж, на грядках, на котрих у них росте все, огірки, помідори, зелень, салати, а редиска така як редька, завжди так чистенько, ані зілиночки зайвої чи бур'яну. Хазяєвитість хлопців і справді вражає. Зараз, майже у кожному дворі живуть полишені місцевими собаки та ще й з крихітними щенятками, і за ними хлопці ходять, наче за малими дітьми, не лишаючи напризволяще.

Кажуть, на пропускному пункті особливо помітно, наскільки люди змінюються. Ті, хто походить по коридору зараз, це вже інші люди, зовсім не ті, що перетинали КПВ у 2014 - 20 15 роках. Недавно був тут випадок: з української сторони йде молода мати з дитям, а позаду - дві літні жінки. Хлопченя, все в сльозах, з останніх сил волоче по землі валізу з харчами, яка більша за нього самого, а в мати тягне його, штурхає, покрикує, щоб не зволікав. Літні жінки кивають головами і зітхають: "Ну, ось, маємо. Що хотіли, те і получили".

Тут здається, цей довгий коридор такий собі лакмусовий простір, що оголює правду про кожного, хто входить в нього. Мабуть тому, що його особливий вимір, як однієї з найбільш "крайніх точок", зважує і виявляє ціну будь-кому, те, ким є ми насправді.