Валерій Король: "Ми маємо справу з глобальним гібридним тероризмом"

Четвертий рік Автономна Республіка Крим перебуває під окупацією путінського режиму, четвертий рік на Сході України йдуть бойові дії з окупаційно-терористичними підрозділами російської армії та бандформуваннями найманців. І четвертий рік ми не можемо визначитись з характеристикою тих явищ і подій, які відбуваються в нашій країні, зокрема в зоні бойових дій.

Про характеристику сучасного стану інформаційного простору, глобальні виклики Україні та міжнародному співтовариству Depo.ua розмовляє з доцентом кафедри військової журналістики, старшим науковим співробітником Лінгвістичного науково-дослідного центру Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка, полковником запасу Валерієм Королем.

- Пане Валерію, наскільки мені відомо, Ви з перших років Незалежності розробляли інформаційну політику Міністерства оборони…

- Мабуть, інформаційна політика Міністерства оборони України в перші роки Незалежності – це перебільшення. Тоді питання політики як такої, особливо інформаційної, не розглядалось у прямій постановці. Просто так склалося, що та той час підібралася досить потужна команда однодумців, які шукали можливості реалізувати НАТОвські стандарти інформаційного забезпечення діяльності молодих Збройних сил України. Саме НАТОвські, тому що ми не опиралися ні на радянський досвід, ні на будь-який інший, а шукали одразу варіації стандартів НАТО.

Перша прес-служба Міноборони, яку тоді очолював Олександр Клубань, встановила робочі контакти з представниками НАТО (безпосередньо з Брюсселем, тобто штаб-квартирою Альянсу) і з інформаційними структурами багатьох країн (Франція, США, Німеччина тощо). Тобто, були контакти на рівні представників, які прибували сюди, на рівні військових аташе. Також були візити до них, де ми ознайомлювались з роботою, зокрема, інформаційних структур. Все це викликало у нас непідробний інтерес, записувалося, уточнялося для того, щоб якимось чином реалізувати в Україні.

Зрозуміло, що реалізувати все повною мірою ми не могли – час був такий, що переходити на щось нове було дуже важко, досить сильною була ще "радянщина". Але все одно, ми намагалися. Працювали і з теоретичної точки зору, і вносили практичні зміни, і змінювали структуру, як таку.

До речі, у нас в середині 1990-х років вперше були введені посади прес-офіцерів у тоді ще дивізіях того великого уламку радянської армії, яка знаходилася на території України.

Тобто, ми шукали за різними напрямами: якою має бути інформаційна складова армії, як має виглядати її структура, як має функціонувати, які точки докладення зусиль мають бути головними. І, в принципі, вважаю, що тоді нам вдалося зробити чимало.

- Наскільки змінилися з того часу всі ці речі?

- Змінилося дуже багато. Найприкріше те, що ми навіть припустити тоді не могли, що на посту міністра оборони можуть знаходитись кремлівські агенти. Такого навіть у страшних снах не було. А саме такими були Дмитро Саламатін і Павло Лєбєдєв. Це були прямі ставленики Кремля. Вони, серед іншого, знищили практично всі напрацювання в інформаційній сфері, навіть ліквідували певні стратегічні функції і динамічні моделі, які на той момент вже були напрацьовані в Міністерстві оборони. До речі, ті напрацювання мали на увазі, що потенційним ворогом може бути саме Росія.

Тому в 2014-му році цей процес розпочався фактично з нуля. А процес становлення не такий швидкий, як того хотілося б. Він триває, але з різних об'єктивних і суб'єктивних причин рухається досить помалу. Розумієте, якщо будинок наполовину розвалений, то його дуже важко відновити. А саме такий "будинок" ми отримали в результаті діяльності Саламатіна і Лєбєдєва.

- Існує думка, що сьогодні прес-офіцери не можуть впоратися із запитами суспільства на інформацію про АТО. Ви її поділяєте?

- Чесно кажучи, я з такою думкою не знайомий. Але, думаю, по-перше, тут не потрібно намагатись вивести "середню температуру по лікарні", а потрібно розглядати окремо "температуру кожного хворого".

По-друге, поняття "суспільний запит" кожен може трактувати по-різному і реагувати у відповідності до власних уявлень про нього.

Ну і по-третє, інформації про АТО зараз більш ніж достатньо. Я скажу з власного досвіду, оскільки мені доводиться з цим стикатись, що знаю багато достойних прес-офіцерів в бригадах. Більшість з них, до речі, були сформовані з цивільних журналістів – хтось потрапив до ЗСУ по мобілізації і вже звільнився, хтось продовжує службу.

Наприклад, Віктор Коваленко – працівник центральних київських телеканалів, який написав книгу про АТО (вона перекладена кількома мовами). Тарас Хлібович з Тернопільщини – фотограф-філософ, очолював прес-службу 10-ї гірсько-штурмової бригади, Олена Мокренчук – діючий прес-офіцер 72-ї механізованої бригади, надзвичайно потужний фахівець, яка мислить великими професійними масштабами.

У нас нещодавно були на курсах прес-офіцери з багатьох бригад, зокрема з 93-ї бригади, то вони там таку систему розробили, яка вартує окремої розповіді – щоб їх досвід став надбанням суспільства.

- А якщо говорити про прес-служби чи прес-центр штабу АТО?

- Розумієте, роботу кожної інформаційної структури визначає її керівництво. Тому, в даному випадку, якщо є якісь претензії до роботи будь-якої прес-служби, то спочатку треба запитувати в тих, хто ставить їм задачі. І повторюся: кожен випадок треба розглядати індивідуально.

А в роботі будь-якої прес-служби сьогодні справді є проблеми. Справа в тому, що якщо раніше було статичне життя, то зараз динаміка. І якщо ти не відпрацював сьогодні щось, то завтра ти це вже не відпрацюєш. Динаміка настільки щільна, що встигнути за нею одному прес-офіцеру просто неможливо. І якщо структура не працює динамічно, або є певний збій (захворіла людина, чи поїхала у відрядження і залишилася прогалина), то будуть недопрацювання. Та й узагалі, сама система ще не сформована до кінця.

Інший момент полягає в тому, що інформацію потрібно сприймати в комплексі, а не розрізнено. І в даному випадку прес-служби є елементом комплексного бачення інформаційного простору. Вони заповнюють якусь певну нішу, яку не заповнює ніхто інший.

Суть в чому: якщо людина отримує інформацію з одного джерела інформації – вона знатиме одну точку зору, якщо з двох – знатиме дві точки зору, а якщо з багатьох джерел інформації – тоді вона вироблятиме системне бачення ситуації і навіть зможе здійснювати прогноз певних подій, які можуть відбутись. Але до такого сприйняття інформації вона має бути готова. Тут варто говорити про інформаційну гігієну суспільства та особистості як предмет, який варто вивчати зі школи.

Що ж до роботи прес-офіцерів та прес-центрів, то ми пропонуємо формувати на нинішньому етапі прес-сервіси в масштабі держави. В Збройних Силах також: прес-офіси військових частин (первинна ланка) та комунікаційно-контентні сервіси на рівні Міністерства оборони і Генерального штабу (забезпечення своєчасно-випереджального інфраструктурного управлінського рішення).

Нещодавно у Військовому інституті відбувся вже другий міжнародний науково-практичний форум "Кризовість комунікацій: комунікаційно-контентна безпека в умовах гібридно-месіанських агресій путінської Росії". Тема цього року – "Контентно-потокові моделі як тактичні інструменти комунікаційно-контентної безпеки". Мова йшла як про теоретичні засади і визначення всіх тих аспектів інформаційного простору, з якими ми стикаємось повсякчас у боротьбі з кремлівським гібридно-месіанським агресором, так і про практичне застосування певних технологій і механізмів інформаційного, а точніше, комунікаційно-контентного протистояння. На форумі, окрім науковців і практиків комунікаційно-контентної безпеки, виступали також діючі прес-офіцери бригад та військові журналісти.

- Яким має бути висвітлення інформації з зони проведення АТО?

- По-перше, об'єктивним. Це – однозначно. Але з урахуванням особливостей ведення бойових дій. Тобто, не повинні розкриватись відомості, які є таємницею, місця розташування підрозділів, інші відомості, які могли б спричинити проблеми для наших захисників.

Ще є дуже важливий аспект: розуміння журналістом своєї ролі у цьому процесі. В даному випадку журналіст, це моя особиста точка зору, має бути, передусім, громадянином України. Він має виходити з позиції держави. Він має бути захисником держави, саме як журналіст. Тобто, має усвідомлювати, що держава – це не абстрактне поняття, це якраз є він сам, солдат на передовій, про якого він пише, всі ми, хто відстоює нашу свободу і незалежність. Маємо нести розуміння читачу, що в АТО захищають не просто територію України, але мирну перспективу всієї глобальної цивілізації.

- Чи потрібна цензура в ЗМІ щодо військової тематики?

- Слава Богу, ми від цензури давно відмовились і сподіваюсь, що назавжди. Для мене питання цензури взагалі не стоїть – я не бачу в ній жодного сенсу. Особливо в наш технологічний вік, коли журналістом може бути фактично будь-хто, починаючи від школяра в селі чи місті, який має телефон з камерою, побачив щось, клацнув і запустив у соцмережі, і закінчуючи 70-річною бабусею, яка останні 10 років є активним блогером своєї мережі. В цьому потоці інформації намагатися влаштовувати цензуру – це смішно, недоречно і, що найголовніше, неможливо.

- Але ж виникають ситуації, на зразок тієї, що трапилась з подачею інформації про випадок у Станиці Луганській у вересні минулого року…

- Посадові особи завжди повинні надавати об'єктивну і правдиву інформацію. Причому, не очікуючи, коли факт стане відомий громадськості. І це має бути аксіомою роботи прес-структур. Та й не лише прес-структур, але й будь-якої структури і будь-якого начальника.

Досить часто ми стикаємось з тим, що певні начальники з якихось причин намагаються приховати той чи інший факт, щоб уникнути негараздів, скажімо так. Так от, зараз ми входимо в еру публічності, і управління також має бути публічним. І тут приховування будь-чого завжди спрацьовує проти і вдарить по тому, хто намагався приховати, невчасно надав, чи неправильно надав інформацію.

Просто шлях до цього розуміння дуже важкий. А прикриватись подіями на Сході України, АТО і так далі – це категорично неправильно. Тому що в час інформаційних технологій тотальної дії і онлайн-режиму говорити правду завжди не тільки чесніше, але й вигідніше. Навіть з цієї точки зору треба говорити правду. Тому що в іншому разі буде формуватись така собі "снігова куля", яка буде збільшуватись і, зрештою, обвалить всю систему довіри до структури.

Крім цього, будь-якою неправдою ми підсилюємо агресора. Тому що тоді ми "ллємо воду на його млин".

Тому я стою на тому, що у наш час має бути абсолютна публічність (за винятком державної таємниці та деяких інших специфічних речей тощо).

- Чи можливо, щоб основним ретранслятором інформації з зони проведення АТО були військові? І чи потрібно це?

- Такого бути не може. Це абсолютно анархічний підхід, нелогічний з жодної точки зору. Тому що кожна людина компетентна на своєму рівні: солдат – на своєму рівні; сержант – на рівні свого відділення; лейтенант – на рівні свого взводу і так далі.

І знову ж таки: жодна первинна посада, чи точніше жодна особа на цій посаді не може бачити загальної картини. Тому система, яка існує у нас, яка існує у світі, зокрема у НАТОвських країнах – вона передбачає певну логіку подачі інформації.

Тут треба розуміти, що інформація, отримана безпосередньо від бійця з передової також потребує аналізу: що він сказав, коли він сказав, з якого приводу, з якою метою і в яких умовах він це говорив (міг перебувати у стані психологічного стресу, наприклад) і так далі. Тому тут надзвичайно важливою є роль прес-офіцерів і прес-структур загалом.

Інший момент – трактування інформації, маю на увазі з боку агресора (що він робить досить потужно). А трактування – це вже не завжди правда, а здебільшого пост-правда, яка активно нав'язується нам і світові кремлівськими технологами. Тут є маса нюансів, про які варто говорити професійно, а не загалом. Якщо ми звернемось до матеріалів щорічної Мюнхенської конференції з безпеки, то цьогорічна доповідь, яку пан Ішингер розіслав напередодні всім учасникам називалась "Пост-правда, пост-Захід, пост-порядок?". Така постановка викликана загрозою абсолютного популізму, який набуває поширення у світі, лавини фейкових повідомлень, в якій ми можемо потонути, зростання рівня воєнних загроз і агресій. Так от саме пост-правді, яку нам намагається нав'язати путінський режим, ми маємо протиставляти правду, яка завжди є. Хоча говорити і доводити правду важче.

І зараз у світі, це очевидно, проблема №1 – проблема боротьби в інформаційних просторах окремих країн та в глобальному просторі публічності.

Ми (Військовий інститут) над цим зараз працюємо і визначаємо це як комунікаційно-контентні агресії проти України і комунікаційно-контентні агресії проти світу. З нашої точки зору, це абсолютно точне визначення того, що відбувається в інформаційному просторі, зокрема, з боку путінської Росії. Розкриттю цієї тематики присвячено чимало наукових робіт, зокрема, Григорія Любовця.

- Як відбувається підготовка прес-офіцерів у Військовому інституті?

- Прес-офіцерів, як напряму підготовки, у нас наразі немає, тому ми не готуємо прес-офіцерів як категорію. Централізовано готуються лише військові журналісти, які вже можуть бути: просто журналістами військових ЗМІ, прес-офіцерами, працівниками інформаційних структур безпекового сектору тощо.

Зараз у Військовому інституті здійснюється перепідготовка або прес-офіцерів, або журналістів, які проходять службу на відповідних посадах у прес-структурах, або просто військовиків, які мають схильність до роботи в прес-службі. І ми даємо їм необхідні знання і навички.

А взагалі, на мою думку, нам потрібно готувати не військових журналістів, не прес-офіцерів і не спеціалістів зі зв'язків з громадськістю. Нам зараз потрібно готувати спеціалістів з комунікаційно-контентної безпеки (різного функціоналу). І тоді все б стало на свої місця. Причому, таких спеціалістів ми пропонуємо готувати не лише для сектору безпеки і оборони, але й для роботи в цивільному сегменті. Оскільки кумунікаційно-контентна безпека сьогодні – це один з наріжних каменів загальнонаціональної та глобальноїбезпеки.

Більше того: одній людині, одному спеціалісту, працювати в цій системі – це нонсенс. Мають бути комплексні системні команди, які працюють синхронно з інформаційним центром тощо. У нас на кафедрі ми вже зараз формуємо такі підходи, розробляємо програми, проводимо заняття. І сподіваємось, що з часом це стане офіційно-визнаним напрямом діяльності.

Потрібна побудова нової системи інформаційного забезпечення Збройних Сил як складової такої ж загальнодержавної системи. Іншими словами, варто активно модернізувати всю комунікаційно-контентну систему країни. Це вимога часу.

- Час від часу в тих чи інших суспільних колах спалахують вимоги назвати АТО війною. Мовляв, потрібно називати речі власними іменами. Що Ви можете сказати з цього приводу? Чи має взагалі назва якесь значення?

- Дуже принципово – як ми називаємо той процес, який зараз відбувається на Сході України. Адже, від того, як ми формулюємо визначення проблеми, буде залежати вирішення цієї проблеми. І тут головне не помилитися, тому що всі наші подальші дії можуть мати неправильний вектор розвитку.

Адже якщо ми це назвемо війною, то через трансформацію перекладу, розуміння, пояснення, уточнення чи соціолінгвістичні особливості з подачі іноземних ЗМІ вона дуже швидко перейде (на рівні усвідомлення як факту) у визначення громадянської війни. І для пересічного, наприклад, європейця, це вже буде війна в Україні, між українцями і так далі… А це дуже небезпечне явище.

Чому говорять про війну? Тільки тому, що там стріляють і гинуть люди? Тому що так називались подібні події минулого? Тому що так зручно і в такому разі зникає потреба з'ясовувати – з чим ми насправді зіштовхнулися? З чим зіштовхнулося людство на початку ХХІ століття?

Я стверджую, що слово "війна" взагалі не відповідає реальній ситуації.

Був такий мудрий француз Мішель де Монтень, який написав книгу "Досліди". Так от, у нього там є фраза: "Висновки, до яких ми намагаємося прийти, ґрунтуючись на схожості явищ, недостовірні, бо явища завжди різні: найзагальніша для всіх речей ознака - їх різноманітність і несхожість". Ось і зараз ми маємо, при всій схожості зовнішніх ознак, абсолютно нові характеристики всього, з чим стикаємось вже четвертий рік.

Більше того: я пропонував би відсікти попередні 20 століть, які були до цього, і залишити їх у минулому, оскільки це був вік статики, вік поступового розвитку, вік досить-таки спрощених технологій. А ХХІ вік, хоч ми цього ще й не усвідомили, це не просто вік нових глобалізованих технологій, це вік, коли технології стають головною продуктивною силою розвитку людства. Подивіться: зараз уже 3D-принтери заміняють цілі заводи. Тобто, це зміна всього: технологій, психології, якості життя тощо. Мабуть, варто усвідомити, що нам дасть четверта промислова революція і вже відповідати на нові виклики, а не жити старими сподіваннями.

Тому ті явища, з якими ми стикаємось зараз на Сході України – вони не є ідентичними тим, які були раніше: під час Другої світової війни, війни в Афганістані тощо. Ми маємо усвідомлювати, що ми стикаємось з використанням новітніх технологій, які дають нову якість тим явищам, яким ми намагаємося надати старі визначення.

Більше того, у вік глобальних технологій і процесів не можна обмежуватись Україною. Треба дивитися ширше. Якщо ми всі процеси зараз об'єднаємо у своєму баченні, я маю на увазі агресію путінської Росії проти України, агресію путінської РФ в Сирії, агресію кремлівського режиму проти країн Європи і навіть США (скандал з втручанням російських спецслужб у кіберпростір і смислові середовища), то побачимо загальну картину і зрозуміємо, що не можна до цього процесу підходити спрощено. А у смислових середовищах, як не прикро, режим Путіна досягнув дуже проривних результатів.

Оцінюючи сьогоднішні гібридно-месіанські агресії путінської Росії проти України, ми маємо бачити глобальні виклики для всієї планети. І доводити існування цих загроз світовому співтовариству.

- То як, все ж таки, буде правильно називати цей процес?

- Україна зараз зіштовхнулася з явищем, яке ми характеризуємо, як глобальний гібридний тероризм. Саме глобальний, саме гібридний і саме тероризм. І ми бачимо, що нічого не робиться у вузькому сегменті, все має глобальний характер. Взяти Схід України, чи Крим – все це робиться в межах системи глобального гібридного терору у світі.

Навіть біженці з Сирії, які пішли у Європу – вони ж не просто пішли. Вони пішли цілеспрямовано у визначені країни, зокрема у Німеччину. А чому Німеччину? Тому що Німеччина зараз є лідером Європи і найбільш категорично виступає проти путінської Росії і самого Путіна. Значить проти неї потрібно було спрямувати удар, і він був спрямований.

На щастя для всіх нас, він не досяг своєї мети. Європа витримала удар і оговталася, про що свідчать результати виборів у Нідерландах і у Франції, де був ризик приходу до влади пропутінських режимів. Сподіваюсь, в Німеччині восени цього року вибори також підтвердять, що Європа вистояла. Думаю, не треба пояснювати, чому для нас це важливо?

Тому, коли ми дивимось на комбіновані агресії путінської Росії проти України – ми в цьому бачимо глобальні виклики для всієї планети. А от донести таку постановку і до наших громадян, і до світового співтовариства – ось це і є місія суспільства і держави України в даному випадку. Лише так ми зможемо спочатку локалізувати загрозу, а потім і перемогти.