Прес-офіцер "залізної" Фітьо: Про війну, роботу з журналістами та стереотипи щодо армії

Володимир Фітьо за час війни на Донбасі пройшов шлях від прес-офіцера до начальника прес-служби 24-ї ОМБр, заставши, по суті, народження і становлення нової професії.

- Де Вас застала ця війна і як Ви стали прес-офіцером?

- Почалося все з того, що мене мобілізували. Спочатку мені прийшла повістка на третю хвилю мобілізації, але через певні проблеми зі здоров'ям я так і не потрапив до армії. А вже на четверту хвилю 20 січня 2015-го року мені прийшла ще одна повістка і 28 січня я вирушив у навчальний центр.

Так як я закінчив військову кафедру львівської Національної академії сухопутних військ, то я вже мав звання лейтенанта за фахом: організація виховної роботи.

В "учебці" у київському Військовому інституті нас навчали на заступників командирів рот по виховній роботі. На "замполітів", так би мовити. А по закінченні цих курсів з'явилася інформація, що оголосили перший набір прес-офіцерів. Так як у мене основна освіта – це факультет журналістики (ЛНУ ім. І. Франка), я відправив свою заявку на вказану електронну адресу. У підсумку мої побратими поїхали на фронт, а мене ще на 10 днів залишили в Києві.

Як з'ясувалося, це був такий собі пілотний проект, тому що досвіду роботи прес-офіцерів ні в кого на той час не було. Це був перший такий збір людей з усієї України, які мають певне відношення до журналістики (діючі журналісти, фотографи), яких почали вчити на прес-офіцерів.

Варто відзначити, що навчання проводили досить таки активне. Залучали викладачів і з Інституту журналістики, і з Військового інституту, а також політологів і практикуючих журналістів, які пройшли війну (зокрема "Буря в пустелі" в Іраку), і ділилися з нами отриманим досвідом. Також були лекції ізраїльських офіцерів, зокрема Віктор Верцтнер виходив з нами на зв'язок по Скайп.

Ми були фактично першим випуском цієї школи прес-офіцерів. Разом зі мною там вчились прес-офіцер 54-ї бригади Андрій Іщик, колишній прес-офіцер 128-ї бригади Петро Білян і колишній прес-офіцер 10-ї бригади, фотограф від Бога, Тарас Хлібович.

- Як і чому потрапили саме в 24-ту Окрему механізовану Бердичівську бригаду?

- Після навчання нас зібрали і запитали – хто куди хоче потрапити? На той час мій двоюрідний брат служив у 80-й бригаді і я висловив бажання служити також там. Однак, потім розподіл провели згідно старих спеціальностей і мене направили на посаду начальника клубу 24-ї бригади. Це для мене було трошки дивно.

Крім мене в прес-службу 24-ї бригади пішов також талановитий військовий журналіст, майор Сергій Голубятніков. Сергій Вікторович став начальником прес-служби та запропонував мені залишитись саме в цій бригаді і стати його помічником (прес-служба бригади складається з двох осіб). Я погодився, тому що досвіду у військовій журналістиці у мене не було взагалі, а працювати якось було потрібно.

Отож, в 24-й бригаді мене призначили на посаду прес-офіцера 30 липня 2015 року, а вперше в зону АТО я потрапив в липні 2015 року. На той час наша бригада вже стояла на лінії оборони Бахмутської траси (населені пункти Кримське, Новотошківське, 29-й блок-пост тощо). Так почалися для мене одночасно робота і навчання у 24-й бригаді.

До жовтня 2015-го року тривали активні бойові дії, тому я одразу отримав досвід роботи з телеканалами по роботі з журналістами безпосередньо на позиціях. Були і перші вдалі репортажі, і перші проблеми. Скажу так: не маючи досвіду, ми вчилися поряд з нашими військовими журналістами.

Ну а потім, після того, як мій начальник, майор Голубятніков, демобілізувався – начальником прес-служби призначили мене.

- Як звичайній людині, наприклад, цивільному журналісту, стати прес-офіцером?

- Почну з того, що з травня 2016-го року я намагався знайти адекватну людину, яка може виконувати обов'язки прес-офіцера, і знайшов таку людину аж у березні 2017-го. Тобто, прес-офіцерів в армії бракує.

Проблема в тому, що небагато людей хочуть йти служити на лінії зіткнення. Робота прес-офіцера передбачає супроводження журналістів на самі передні лінії, де є безпосередня загроза життю. Основних задач у прес-офіцера три: не нашкодити військовослужбовцям, які знаходяться на позиціях, вберегти журналістів і самому живим вибратись.

Крім цього, прес-офіцер несе повну і беззастережну відповідальність за те, що потім вийде в ефір.

Якщо хтось все ж таки захоче стати прес-офіцером, то є декілька варіантів. За наявності офіцерського звання (була в молодості військова кафедра, наприклад) це взагалі не проблема: треба прийти у військкомат і дізнатись – у яких частинах є вакансії прес-офіцерів, взяти "відношення" з вибраної частини, знову ж у військкоматі оформити папери і прибути в частину. Якщо за плечима є служба по мобілізації, то навчальний центр проходити не потрібно, якщо ні – то спочатку потрібно пройти навчальний центр, а вже після цього з військовим званням приступити до служби прес-офіцером.

Якщо ж військової кафедри не було, то процедура буде трохи важчою і тривалішою. Це пов'язано з отриманням першого офіцерського звання, тому що це, все ж таки, військова офіцерська посада. Адже коли є небезпека, то прес-офіцер, на відміну від військового журналіста, бере в руки зброю і стає до бою разом з іншими військовослужбовцями.

- В чому бачите свою місію, як прес-офіцера? Взагалі, місію прес-офіцерів…

- Якби наша армія в 2014-му році мала посаду прес-офіцера, то нам би було простіше протистояти інформаційним вкидам, які тоді робила Російська федерація. Дуже гарно зробили тоді добровольчі батальйони – у них були прес-служби, тому всі знають про "Донбас", про "Азов", про "Айдар". І, на жаль, тільки зараз починають дізнаватись, що, наприклад, при звільнені Лисичанська ударним кулаком і основною силою, яка звільняла місто, була батальйонно-тактична група нашої 24-ї бригади. А тоді це все подавалося так, наче батальйон "Донбас" звільняв місто сам, хоча це була спільна операція.

Місія прес-офіцера – це, в першу чергу, протистояння в інформаційній війні. Друга місія – це популяризація служби в збройних силах України.

Щоб ви розуміли: жоден випуск зведення так званої міліції "ЛНР" чи "ДНР" не проходить без того, щоб зробити якусь фейкову заяву про 24-ту бригаду. Насправді, вони нас просто бояться і будь-яким чином пробують дискредитувати щоб підняти бойовий дух в своїх. Наша інформаційна політика в районі виконання завдання була побудована на тих каналах, які дивляться люди по ту сторону лінії розмежування. Коли ми прибули на лінію Попаснянської оборони, то основну ставку зробили на телеканал "Інтер" і телеканал "Україна". Багато хто тоді звинувачував нас в тому, що ми працюємо на ворожі канали.

Але це звинувачували ті люди, які не розбираються в інформаційній політиці. Наша ж місія була в тому, що ми доносили до людей інформацію про те, що нас обстрілюють з їхньої сторони, що ми не провокуємо тощо. Тобто, посилались певні меседжі саме через ті канали, які дивиться цільова аудиторія.

Крім цього будь-який командир може використати нашу інформацію у своїх бойових цілях. Яскравий приклад операція по висадці Американських військ в Іраку: була інформація, що війська будуть висаджуватись з однієї сторони, а висадились вони з іншої сторони, що ввело противника в оману. Це також інформаційна політика і це потрібно розуміти, адже йде війна.

Але найголовнішим є те, що ми маємо доносити правду про те, що відбувається насправді у Збройних силах на лінії розмежування. Навіть якщо є якісь проблеми, то ми також їх висвітлюємо, але вони мають бути висвітлені в адекватному світлі без емоцій і викривлення. Адже, як показує практика, не всі наші журналісти вміють працювати, а деякі журналісти своєю роботою наносять більше шкоди, аніж ракетні удари Російської федерації.

- Я думаю Ви в курсі того, що офіційна інформація з зони АТО, м'яко кажучи, не викликає довіри у ЗМІ. Як Ви вважаєте: чому одним прес-офіцерам журналісти довіряють, а іншим – ні?

- Сама система подачі інформації побудована наступним чином: прес-офіцери не можуть озвучувати окремо якісь втрати, кількість поранених, тощо. Ця вся інформація подається централізовано на штаб АТО, а штаб АТО вже оприлюднює інформацію через свою Facebook сторінку і вже відповідно Андрій Лисенко озвучує в прес-центрі Міністерства оборони.

Зараз же просто суспільство не сприймає цю інформацію від спікерів через те, що людям вже набридла ця війна – і це факт. Люди втомилися від війни, особливо ті, хто на ній ніколи не був.

Плюс неконтрольовані витоки інформації, зокрема від цивільних людей, волонтерів, зробили свою справу. При цьому деякі волонтери поширювали інформацію абсолютно не думаючи про наслідки.

Плюс ще з радянської армії склався такий стереотип, що офіцери в армії – це абсолютно негативні персонажі і що всюди постійно зрада. А насправді, для командира бригади, батальйону, роти чи взводу найголовнішим є життя його військовослужбовців.

Плюс ворожі вкиди інформації у соцмережах розхитують ситуацію постійно.

- Чому на четвертому році війни досі немає виробленої системи подачі інформації, а все залежить від окремих індивідуумів (прес-офіцерів) на місцях?

- Починаючи з 2014-го року вирішувалось – по якій структурі буде працювати українська інформаційна політика щодо збройних сил України. Чи це буде ізраїльська конкретно цензурована платформа, де вся інформація, що збирається про армію, спочатку проходить фільтр; чи це буде американська система, в якій журналіст живе з солдатами, все дивиться, але все рівно вся його інформація перевіряється.

Станом на сьогодні система вже є, вона встановилася. Створено інститут прес-офіцерів, які працюють безпосередньо з журналістами, які контролюють роботу журналістів, допомагають журналістам, підказують журналістам. Є структура прес-служби оперативно-тактичних угрупувань, до яких стікається ця вся інформація. Є структура прес-центру штабу АТО, яка збирає загальну інформацію про все.

Наприклад, якщо зараз брати інформацію по втратам, то тільки лінивий може сказати, що прес-центр дає невірну інформацію. Якщо втрата трапляється до 12 вечора, то вона подається на ранок і зранку ми вже маємо інформацію. Якщо, наприклад, втрата сталася в 6-й ранку, то вона подається вже на вечірнє зведення. Тому що інформацію треба перевірити, щоб не було дезінформації, і тоді вже її подавати.

Ніхто ж не хоче нікого обманювати про втрати, але ми повинні дотримуватись певної процедури. Наприклад, імена загиблих ми повідомляємо лише після того, як про це були сповіщені рідні. Це робиться в першу чергу з етичних міркувань, тому що можете собі уявити реакцію рідних, які таку інформацію дізнались з соцмереж чи ЗМІ. А у нас такі випадки, на жаль, траплялись – і через цивільних, і деяких волонтерів, і через військовослужбовців.

Просто треба розуміти, що до недавнього часу армія була таким собі закритим клубом, який до висвітлення будь-яких подій ставився дуже важко. Це була дуже консервативна організація. Зараз ми робимо армію відкритою. І якщо командир бригади, як, наприклад, в 24-й бригаді полковник Шевченко, розуміє корисність прес-служби, то ніколи він не дасть заборону на ті чи інші дії.

Крім цього відбувається постійний моніторинг інформації у соцмережах, в тому числі у соцмережах з ворожої сторони. Там вони іноді припускаються помилок і видають дуже цінну інформацію. І ця інформація дуже необхідна для наших подальших бойових дій.

- У тому й справа, що офіційні зведення прес-центру штабу АТО переважно зводяться до статистики кількості обстрілів та втрат і не розкривають хоча б приблизної картини того, як воює українська армія, яких локальних успіхів добивається тощо. Здебільшого, таку інформацію ЗМІ отримують від волонтерів чи бійців. Чому так? І як мало б бути, на Вашу думку?

- Дуже великою помилкою журналістів є опиратись на не перевірені дані з передової. Боєць, який стоїть на певному ВОПі, має досить обмежену зону спостереження. І буває таке, що вибухів він не бачив, але десь їх чув. А у страху, як відомо, очі великі, і він вже починає розказувати, що були шалені обстріли, що його товариш десь там загинув, тоді коли той живий-здоровий, просто давно йому на очі не попадався. Після цього ви читаєте зведення штабу АТО і не знаходите там інформації про загиблого. Висновок? Штаб АТО бреше! Чи не так?

Тому й формується стереотип про те, що всі командири – негідники, а всі прес-служби – брешуть. Ми не завжди можемо дати якусь картинку чи якусь інформацію, щоб не розкрити наші позиції.

Журналісти повинні користуватись лише перевіреними і досконалими джерелами інформації. І мова навіть не про три джерела перевірки інформації – тут їх повинно бути набагато більше.

Розумієте, якщо давати розлогу інформацію про бойові дії на кожній ділянці фронту, то інформаційні зведення штабу АТО будуть тривати годинами. Фізично неможливо все охопити і подати. Для цього є журналісти, які працюють безпосередньо у зоні АТО. І ось це джерело якраз висвітлює те, що відбулося в конкретній точці.

- Чому дуже рідко, тобто, майже ніколи, не повідомляють про нашу "отвєтку" по ворожих позиціях, хоча вона насправді є. Яка в тому логіка чи сенс?

- Це пов'язано вже з політикою, а саме – з Мінськими домовленостями. За Мінськими угодами ми зараз є потерпілою країною, а не країною-агресором. Країною агресором є Російська федерація і її сателіти – так звані "ДНР" і "ЛНР".

Насправді, скажу чесно, нас така ситуація також не дуже влаштовує і ми будемо дуже раді, коли буде дана команда наступати і ми зможемо про це відкрито писати. Хоча, треба розуміти, що це буде важко і буде багато втрат – як з їхньої сторони, так і з нашої. Але зараз необхідно для світової спільноти формувати Російській федерації і її незаконним банд-формуванням імідж агресорів, що успішно й робиться.

При цьому частково в сюжетах журналісти показують і "отвєтки". Здебільшого у форматі: "Вони по нам стріляли, ми відкрили вогонь у відповідь і вони затихли".

Хоча, справді, є багато моментів, про які хотілося розповісти, але наразі ми не можемо, тому що це буде використане проти нас. На жаль, російська пропагандистська машина працює набагато потужніше за нашу. У них є чітко вибудувана інформаційна лінія всіх ЗМІ, тоді як наші ЗМІ працюють під свого господаря.

- Як саме і ким фільтрується інформація, котра надходить з фронту? Як Ви її подаєте, з ким узгоджуєте? І чи так само це все працювало під час "офіційних" бойових дій?

- Інформація, яка виходить з нашої бригади з лінії зіткнення, в першу чергу фільтрується офіцером прес-служби. Представник прес-служби, маючи власний досвід, показує оператору: що можна знімати, що не можна знімати, що можна озвучувати в ефір а що ні.

Наприклад, перед приїздом на нову лінію розмежування я особисто проводжу мінімум три дні для рекогносцировки позицій, щоб знати – де яка позиція стоїть, які військовослужбовці там стоять і так далі. На кожній позиції я маю своїх спікерів. Я вважаю, що армія має бути молодою, красивою, гарно одягнутою і правдивою.

Всі відзняті матеріали я передивляюсь, і якщо мені щось не подобається, то у мене є повноваження попросити журналіста видалити певні фрагменти. Наприклад, якщо вони не правдиві, наражають на небезпеку життя військовослужбовців чи шкодять обороноздатності в цілому. Якщо журналіст відмовляється це зробити, то я маю право припинити зйомку і вилучити матеріали. І ці правила діють як під час бойових дій, так і під час перемир'я.

- Як Вам співпрацюється з журналістами?

- З журналістами ми вже не те що друзі – ми бойові побратими. Журналісти, які працюють у зоні АТО, вже перевірені роками і боями. І коли приїздить оператор чи журналіст з тих, що працювали з нами протягом тривалого часу, то ми вже знаємо – як вони працюють, що вони знімають і як вони це потім показують. Тому вони мають певний кредит довіри. І деколи, коли є певна небезпека і ми не можемо їх кудись не впустити, то вони не ображаються, а самі все прекрасно розуміють. Натомість ми їдемо в інше місце і, в принципі, проблем немає.

Більше проблем зараз створюють нові журналісти, які приїжджають у зону АТО. І хоч для них проводять навчання на предмет того, що можна знімати, а що не можна, але отримуючи акредитацію, вони їдуть у зону АТО в "рожевих окулярах", думаючи, що там все класно і вони своїми діями не можуть нашкодити. І в цьому їхня найбільша помилка.

Але як би там не було, потрібно знати і пам'ятати: журналісти – це наша зброя в інформаційній війні проти ворога. Про що я їм неодноразово говорив, говорю і буду говорити. Саме завдяки їм ми можемо створювати інформаційні сюжети і доносити ту інформацію, яка необхідна для протиборчої сторони і для населення по той бік лінії розмежування. Щоб вони там розуміли, що життя в Україні краще, аніж у них в псевдореспубліках, що тут стоять не фашисти-карателі, а захисники України. І дуже багато людей у цьому вже переконалися.

- Які найбільші труднощі в роботі прес-офіцера?

- Труднощі виникають, коли ти стоїш в такому районі, де поганий зв'язок і немає інтернету, тому неможливо оперативно подати інформацію. Тобто, зараз найбільші труднощі – це відсутність комунікацій. Тому що буває таке, що є інформаційна бомба прямо з позицій, а подати її нема як.

Раніше труднощами були ноутбук і фотокамера, але наприкінці 2016-го року Міністерство оборони виділило кошти і придбало нам фотоапарати, ноутбуки, принтери та іншу необхідну для роботи оргтехніку.

В деяких бригадах молоді прес-офіцери зустрічають нерозуміння командира їхньої роботи, важливості популяризації бригади та висвітлення подій в ЗМІ пов'язаних з бригадою. Часто-густо командири вважають прес-офіцерів такими ж офіцерами з морально-психологічного забезпечення, а це зовсім інші військові спеціальності. На превеликий жаль такі випадки траплялись.

- Чи часто стикаєтесь з викривленням у ЗМІ інформації про Вашу бригаду? Чим це, на вашу думку, викликано?

- Дуже часто це було в 2015-2016 роках. Останнім часом менше. Але все одно, я помітив, що особливо в інтернет-ЗМІ сидять люди, які займаються кнопкодавством: Ctrl+C – Ctrl+V, не перевіряючи фактів і не зідзвонюючись з відповідними службами. Хоча, часто для перевірки інформації достатньо зайти на Facebook сторінку прес-служби нашої Залізної бригади, і, якщо не знайти там потрібної інформації, то зателефонувати прес-офіцеру за номером, який там вказаний і який працює цілодобово.

- Що Ви думаєте про інформаційну політику держави і про доцільність існування Міністерства інформаційної політики?

- Як у того солдата, про якого ми згадували, в цій ситуації у мене є лише певний кут огляду, тому коментувати такі речі я можу лише як приватна особа, а не як прес-офіцер 24-ї бригади.

- Чи потрібно Україні, на Вашу думку, якісна пропаганда і чи варто працювати саме над власною пропагандою, стосовно війни тощо, як це робить та сама Росія?

- Я вважаю, що в Росії діють такі собі "Гебельсівські методи". Це є зомбування, а не пропаганда. І це зовсім різні речі. Пропаганда в демократичному суспільстві – це корисно, а у випадку України зараз навіть необхідно, тому я це підтримую. Дуже хочеться, щоб вона у нас була. Чомусь є переконання, що аби об'єднати українців – інформаційна політика має бути. Але таку пропаганду, як у авторитарній Росії, я не підтримую.

- На Вашу думку, наші люди готові до пропаганди (як читачі, так і прес-офіцери, журналісти тощо)?

- Я так скажу: на відміну від наших північно-східних сусідів, наше населення є більш освічене і має здатність тверезо мислити, аналізувати, думати. У нас і інтернет працює нормально, і легко можна знайти декілька ресурсів, щоб перевірити інформацію. Тому я думаю, що у нас все вийде.

Але треба розуміти, що інформаційна політика і "темники" – це різні речі. Якщо у нас всі будуть вболівати за незалежність України, за її територіальну цілісність, то я не вважаю, що це буде пропаганда, яка буде порушувати якісь демократичні засади. Але якщо це буде робитися так, як це робиться зараз в Росії, по "темниках" – то це буде погано.

Якби була єдина інформаційна політика на всіх ресурсах – це було б чудово. На жаль, у нас зараз такого немає, через те дуже важко працювати навіть прес-офіцерам, тому що треба аналізувати фокус-групу певного каналу чи певного ресурсу, щоб знати – як саме з ним працювати.