Південна загроза: Навіщо Україні десантура поблизу Румунії та Придністров'я

В кінці жовтня прес-центр Генштабу заявив про формування нового підрозділу ПДВ - 45-ї окремої десантно-штурмової бригади з базуванням в місті Болград Одеської області. Було заявлено, що на її озброєнні виключно нові зразки техніки та озброєння, в тому числі бронетранспортери БТР-3ДА.

Рішення прямо скажемо дещо несподіване, оскільки на сьогодні у складі ВСУ є цілих п'ять бригад, з яких одна повітряно-десантна, комплектація технікою та озброєнням яких викликає ряд питань. Тож, в 25-й дніпропетровській бригаді цілий "звіринець", який включає і БМД і БТР-3 і навіть БМП. Важливим питанням залишається і комплектування особовим складом. На тлі відходу мобілізованих 6-ї хвилі стан в тому числі і елітних десантних частин у цьому плані вкрай жалюгідний.

По всій видимості, таке рішення Генерального штабу обумовлено цілим рядом причин, основною з яких є стратегічний перекіс в оборонній сфері, який з об'єктивних причин намітився в останні два роки. Я маю на увазі перенесення основних зусиль на східний напрям в збиток західному, насамперед румунській.

А проблем тут вистачає. Тут і Придністров'я, яке всі останні роки є постійним головним болем для України. Звідти йде постійний потік контрабанди, відбувається підживлення як людьми, так і фінансовими засобами сепаратистського руху в Одеській області, зокрема і на півдні країни.

Після 1991 року у відносинах ще з одним сусідом – Румунією - були часи підйому, які змінювалися періодами конфліктів. У 1997 році Україна підписала Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Україною і Румунією. Багато експертів говорять про те, що в його основі було не справжнє "добросусідство", а інші мотиви: Бухарест повинен був продемонструвати Заходу відсутність територіальних претензій до сусідньої країни і таким чином отримати статус кандидата на членство в НАТО для української влади було важливо вирішити питання, пов'язані з кордоном.

З тих пір проблем залишилося набагато більше, ніж рішень. Тут і питання захисту прав румунської меншини в Україні та української в Румунії, делімітації континентального шельфу в Чорному морі, створення глибоководного суднового ходу р. Дунай-Чорне море на українській ділянці дельти. Остання проблема має дуже давню історію, яка почалася в 1980 році з будівництва першого каналу Дунай-Чорне море.

У 80-ті роки минулого століття Румунія взялася за пристрій і Георгіївського рукава, так само як і в Сулінському спрямляючи русло, тим самим значно зменшуючи його довжину. В результаті діяльність румунів в дельті Дунаю призвела до того, що до 2003 року доля Кілійського рукава зменшилася з 70% від стоку Дунаю у вершині дельти, що мали місце на початку минулого століття, до 52%.

В даний час наші сусіди повним ходом продовжують пристрій своїх Сулинського і Георгіївського рукавів. Як свідчать представники Українського Дунайського пароплавства, регулярно бувають у тих краях, судячи з усього, Румунія на додаток до Сулинського таки будує ще й Георгіївський канал, спрямляючи, поглиблюючи і розширюючи русло рукава, зміцнюючи його береги каменем і бетоном, що викликає ще більші екологічні зміни в дельті Дунаю. Не варто скидати і історичні претензії Бухареста на території між Дністром і Бугом (так звана Трансністрія), які в роки Другої Світової війни призвели до участі Румунії у війну проти СРСР на боці Німеччини і фактичної окупації цих територій.

У будь-якому випадку, на сьогодні очевидно, що сторони не зможуть уникнути необхідності вирішення питань, що стоять на порядку денному вже більше двох десятиліть. Не виключено, що для їх вирішення потрібно залучення третьої сторони (міжнародних організацій). Такий підхід може викликати шквал критики у публічному просторі України, адже ще свіжі спогади про програш України в Міжнародному суді ООН у 2009 році (щодо делімітації Чорного моря в суперечці з Румунією). Тому такий крок, як формування нової бригади на південному напрямку – навіть у важких умовах нестачі буквально все – виглядає цілком логічним сигналом нашим румунським партнерам.