Прес-офіцер Мокренчук: Про інформацію і правду з АТО, доньку солдата і місію прес-офіцера

Про Олену Мокренчук, прес-офіцера 72-ї ОМБр, вже ходять легенди як у зоні АТО, так і за її межами. За більш ніж три роки війни вона зуміла здобути авторитет як у "колег по цеху", так і в журналістів, та фахівців у питаннях комунікацій, а її роботу на посаді прес-офіцера в АТО вважають майже зразковою.

- Олено, де Вас застала ця війна і як Ви стали прес-офіцером?

- Війна нас з дітьми застала на Майдані. Я родом з Донеччини, більшу частину життя прожила там, працювала вчителем історії, потім журналістом. Дуже добре знала, хто такий Янукович, тож на Майдан разом з дітьми вийшла однією з перших, 21 листопада близько 17:00 – тобто, задовго до всім відомого поста Найєма.

Коли почалося захоплення Криму, я з колегою Емою Солдатовою та іншими журналістами вела трансляцію з Криму; там і було покладено початок волонтерської діяльності на допомогу військовослужбовцям. Потім "пожежа" перемістилася на мій Донбас, тож я поїхала туди: як журналіст, волонтер, патріотка своєї батьківщини.

Звичайно, як і всі, хотіла захищати свою землю і свій народ – але правдиве висвітлення подій та допомога військовим на той час були важливіші. Починала, як і всі, з того, що всі наявні кошти витратила на купівлю солдатам найнеобхіднішого, бо ми твердо вірили, що цей безлад ненадовго. Потім стало ясно, що це зовсім не місцеві роблять гармидер, тут озброєні чужинці і все набагато страшніше навіть, ніж в Криму.

Якось сама собою створилася група з місцевих та киян, які активно допомагали українським солдатам утримувати оборону рідної землі: довозили на позиції пошту, передачі від рідних, продукти, одяг… Ми назвалися "Солдатська пошта". Я особисто їздила у Слов'янськ, Червонопартизанськ, Луганськ, Сніжне, Кутєйніково, Іловайськ, Амвросіївку, Маріуполь, Донецьк – всюди, де була потрібна допомога. Базувалися у місті Волноваха: тут було найближче до фронту діюче відділення Нової пошти, звідки ми забирали надіслані бійцям посилки. У вересні 2014-го об'єдналися з іншими патріотами Волновахи, нас стало близько 30-40 людей тільки з місцевих, плюс волонтери з інших міст України.

- Як і чому потрапили саме в 72-гу окрему механізовану Красноградсько-Київську бригаду?

- Як волонтери, ми найбільше працювали з 72-ю ОМБр, бо вони прийшли до нас першими і закрили нас собою. До того ж, це була в зоні нашого обслуговування найбільша і найпотужніша бригада, всі інші підрозділи були підпорядковані саме їй. Завдяки бригаді тут, в Північному Приазов'ї, за перші 2,5 роки створилася така собі козацька республіка з місцевих патріотів, військових ЗСУ та добробатів, а також 150-тисячного місцевого населення та переселенців.

Тож питання, куди саме піти служити, для мене не стояло взагалі. Як тільки українцям з донецькою пропискою дали можливість служити в Армії – я прийшла на службу сюди. Моя донька Крістіна, яка і на Майдані і в волонтерстві була разом зі мною, також за власним бажанням пішла служити в 72-гу, як тільки їй виповнилося 18 років, і зараз є командиром самохідної артилерійської установки 2С1 "Гвоздика".

Солдатом 72-ї ОМБр я стала 3 серпня 2015 року. Продовжувала займатися волонтерством і випускала бригадну газету "Східний фронт", вела сторінки в соцмережах – фактично виконувала роботу прес-офіцера. З серпня 2016 року, коли прес-служби почали відроджуватись у всіх підрозділах ЗСУ, наказом командира мене призначили на посаду ТВО офіцера прес-служби. З 10 травня, закінчивши курси при Міністерстві оборони, отримала звання "молодший лейтенант" і офіційно призначена прес-офіцером бригади.

- Якщо не секрет, яка зарплата прес-офіцера? Як звичайній людині, наприклад, цивільному журналісту, стати прес-офіцером?

- Зарплата в Армії залежить від звання та посади. Коли починала, зарплата моя була звичайна солдатська: 7200 грн + АТОошні 2400 грн. Зараз як молодший лейтенант отримую 9800 грн + АТОошні 3200 грн як за другу лінію оборони. На жаль, питання про оплату АТОшних по тарифам першої лінії досі не вирішене, хоча робота прес-офіцера полягає в тому, щоб постійно перебувати поруч з бійцями на передовій: спілкуватися з ними, жити їхнім життям для того, щоб якісно й правдиво висвітлювати їх діяльність, надавати достовірну інформацію ЗМІ з перших рук, знаходити те суспільно й історично важливе, що часто навіть солдати самі за собою не помічають.

Стати прес-офіцером нескладно. Треба укласти контракт з ЗСУ, пройти спеціальні курси Міноборони для прес-офіцерів або отримати освіту військового журналіста в одному з військових вишів. Загалом якщо людина готова працювати на конструктив, а не вишукувати "зраду" на пустому місці – вона буде працювати. Цікавих тем безліч! З журналістами, які прагнуть співпраці і готові слухати солдатів більше, ніж переповідати цивільні дурниці про Армію ми співпрацюємо залюбки. Виходять дуже цікаві сюжети – такі, як робить Володя Рунець, Тарас Корніюк, Артем Сорокін, Боря Сачалко, Рома Пагулич, Іра Баглай, Настя Федченко, Женя Подобна та інші; або ось недавній сюжет Генадія Вівденка про підбитий з АГС найкрутіший російський танк "Білий орел", який за тиждень набрав більше мільйона переглядів.

- В чому бачите свою місію, як прес-офіцера? Взагалі, місію прес-офіцерів…

- Місія прес-офіцера, як і загалом журналіста – подавати суспільству правдиву і достовірну інформацію про об'єкт твоєї уваги. Шукати і цікаво показувати ексклюзивні речі: в нашому випадку життя наших синів в умовах бойових дій; відповідати на світоглядні питання "як залишитися людиною в нелюдських умовах?", "що таке справжня дружба?", "хто я є в цьому світі і як це зрозуміти в умовах військового розлому доль і свідомостей?".

Як історику, мені цікаво досліджувати, як ті чи інші події впливають на долі людей, змінюють історію країн і континентів. Дуже корисним є дослідження психологічних змін у групах людей під тиском важких умов існування та особистих трагедій. Нинішні Герої війни стають зразком для нових поколінь, виховують сильні особистості навіть після своєї смерті! Ця війна стане каталізатором відродження української нації, якщо ми зуміємо мудро використати даний нам шанс. Випробування даються не для того, щоб нас зламати, а для того, щоб підготувати до переходу на наступний щабель історичного розвитку.

- Вам вдалося створити одну з найкращих бойових прес-служб бригади на передовій. Поділіться рецептом успіху.

- Перше – це любити тих, про кого розповідаєш і з ким працюєш. Поважати і бійців, і командирів, і журналістів; розуміти їх проблеми і прагнення. Власне, всі вони єдині в тому, щоб репортаж вийшов цікавий і якісний. Тож якщо ти запропонуєш журналісту ексклюзивну, цікаву глядачам тему – він не буде змушений самотужки щось видумувати, шукати "зраду" там, де її нема (до речі, такі потуги журналістів завжди закінчуються сміховинно: погодьтеся, практично неможливо виявити справжню проблему людині, яка тільки-но приїхала в підрозділ і за кілька годин поїде! Класика такого виду помилок: "А скажіть, чому вам гармати не дають?" – питання, задане ПІХОТНОМУ підрозділу. Або спроби зробити сюжет на тему поганого харчування бійців на "нульових" ВОПах, де хлопці готують собі все самі).

Друге – досконале знання свого підрозділу. Відпрацювавши з журналістами, продовжуєш спілкування з командирами, солдатами, дємбєлями, родичами військовослужбовців, волонтерами, місцевими громадами… Надзвичайно важливо мати міцні контакти з місцевим населення: тут теж буває багато цікавих тем для ЗМІ. Цікавитися історією, постійно збирати інформацію про поточні бої: зараз про це говорити не можна, але через півроку – це буде чудовий матеріал для розповіді про підрозділ чи про конкретних Героїв.

Третє – довіра до командирів. Так склалося історично, що у нас солдатів вважають беззаперечними авторитетами у всьому, від опису конкретного бою до аналізу стратегії ведення бойових операцій загалом. Але це не так. Солдат бачить лише свій сектор обстрілу, знає про операцію лиш те, що стосується його особисто та кількох його близьких друзів. Солдат не в курсі навіть того, з чим стикаються його сусіди! Скільки разів волонтери потрапляли під обстріли через те, що солдат каже: "їдьте, у нас тихо" – і не знає, що на дорозі до їхніх позицій точиться бій або сидить снайпер! Солдату часто незрозуміло, чому йому наказали одне – а за кілька хвилин інше; чому треба передислоковуватись; чому, наприклад, треба було терміново виходити з вже захопленої такими зусиллями Білої Кам'янки. Це вже потім вони всі як один стали на коліна перед підполковником Гудзем і, хоч як він сердився, подякували за врятовані в тому бою їх життя (село тоді накрили градами зразу, як тільки Гудзь вивів їх звідти).

Тож для справді правдивого висвітлення подій все, що кажуть солдати, треба перевіряти словами командирів, радитися з командуванням сектору та оперативних командувань. І навпаки: все, про що запевняють командири, варто перепитати ще й солдатів, які краще знають, як воно там, в окопах.

- Я думаю Ви в курсі того, що офіційна інформація з зони АТО, м'яко кажучи, не викликає довіри у ЗМІ. Але Вам своєю роботою з висвітлення ситуації в бригаді вдалося зламати цей стереотип. Як Ви вважаєте: чому одним прес-офіцерам журналісти довіряють, а іншим – ні? Чому на четвертому році війни досі немає виробленої системи подачі інформації, а все залежить від окремих індивідуумів на місцях?

- Офіційна інформація не викликає належної довіри саме тому, що відображає лише одну думку чи сторону проблеми. Наприклад, командуючий повідомляє, що солдатам видали нову форму. Або, як в 2014-му, показують, що на 72-гу бригаду магазини АТБ передали дві тони продуктів. Але! До солдатів форма попаде, в кращому випадку, через тиждень-два, а комусь і через місяць. Тож говорити можна лиш про те, що форма передана в підрозділи. Відносно продуктів – що таке дві тони харчів для бригади, яка споживає 40 тон продовольства на тиждень?

Тобто, знову ж-таки, інформацію треба подавати виважено, з урахуванням всіх точок зору. Це досягається досвідом, тож, я вважаю, з часом і інші прес-офіцери здобудуть такий самий "вотум довіри" журналістів і суспільства. Вже зараз маємо чудові приклади якісної роботи прес-офіцерів 24-ї бригади, 30-ї, 93-ї, 92-ї та багатьох інших. Військове телебачення поступово виходить на належний йому рівень, перестаючи дублювати новинні сюжети цивільних ЗМІ, а висвітлюючи ексклюзивно військові теми бойового досвіду, навчань за родами військ та багато іншого, в чому цивільні просто некомпетентні. Приклад – сюжети речника АТО Антона Мироновича, серія публікацій в "Народній Армії", нові ролики "Військового телебачення".

Ми всі вчимося. Мені легше, бо маю великий досвід створення з нуля різних ЗМІ, відомчих прес-служб, інформаційних відділів, інформаційної агенції. Мине трохи часу і такий самий досвід отримають інші мої колеги. Отоді вже ми зможемо узагальнити цей колективний досвід і спільно виробити правила й алгоритми, про які Ви кажете і які нам дуже потрібні.

- Офіційні зведення прес-центру штабу АТО, здебільшого, зводяться до статистики кількості обстрілів і не розкривають хоча б приблизної картини того, як воює українська армія, яких локальних успіхів добивається тощо. Здебільшого, таку інформацію ЗМІ отримують від волонтерів. Чому так? І як мало б бути, на Вашу думку?

- Це недопрацювання прес-служб, викликане браком досвіду. Таку інформацію мають надавати саме прес-офіцери, оперативно і наскільки можливо повно, виважено. Ніхто краще них не знає ситуацію. А ще – проблема в надмірній, нічим не виправданій довірі до інформації волонтерів. Кілька разів ми всі як суспільство мали велику халепу з недостовірною чи дуже викривленою інформацією, отриманою саме від волонтерів.

Зрозумійте: волонтери гарні люди, але в силу свого статусу не знають всієї картини, володіють лише крихітними фрагментами інформації, отриманими від окремих солдатів чи, дуже зрідка, від офіцерів. Згадайте, скільки ми боролися з тим, що волонтери квапляться озвучити наші втрати? А всі оці "камази трупів" – де вони? Де імена і прізвища тих "тисяч загиблих", де свідчення їх родичів? Нема. Нереальні кількості загиблих і досі збуджують уяву читачів, хоча це ж так просто переглянути списки полеглих по підрозділам, які брали участь в операції. Навіть по Зеленопіллю, 11 липня 2014 року: є підтверджені дані по 37-39 загиблих при обстрілі – але жахи про "тисячі тіл" досі циркулюють з однієї публікації в іншу.

Про бойові дії та "локальні успіхи" взагалі прикро. Маленький приклад: інтернетом досі гуляє вражаюче відео з Маріуполя "літаючої БМП" майора Михайла Драпатого, командира 2-го батальйону 72-ї бригади за 9 травня 2014 року – але й досі на святкуваннях з нагоди звільнення Маріуполя ніхто й словом не обмовився про участь у звільненні нашої бригади, навіть ці "бехи" вже вважаються приналежними "Азову". Так само анекдотично прозвучала заява волонтерів у ЗМІ про "здачу Авдіївки" нашою бригадою в січні-лютому 2017 року, коли ми вели жорсткі бої з нападником, але не відступили ні на міліметр.

Загалом такі речі вдається нівелювати одним: правдою. Ми ніколи не сперечаємось, не виправдовуємось – просто озвучуємо правду і вигадки відмирають самі по собі. Так, 29 січня цього року, коли противник вранці зробив спробу атакувати наші позиції, вже о 8:00 ми вийшли з офіційною заявою про події на нашій ділянці фронту, зробили брифінг для журналістів о 10:00 та другий о 12:00 для тих, хто приїхав пізніше. І надалі весь тиждень починали день з офіційного інформування громадськості на цих брифінгах. Ми жодним чином не приховували наших втрат, зробили прощання з полеглим бійцями й командирами на Майдані, привселюдно. В будь-який час дня і ночі ЗМІ отримували коментар наших командирів та прес-офіцера про поточні події на нашій ділянці фронту. Було надзвичайно важко працювати в такому режимі, але це дозволило спинити інсинуації в зародку і дало можливість оперативного, достовірного висвітлення подій українськими та зарубіжними ЗМІ в режимі онлайн.

- Чому дуже рідко, тобто, майже ніколи, не повідомляють про нашу "отвєтку" по ворожих позиціях, хоча вона насправді є. Яка в тому логіка чи сенс?

- Тому що існують "Мінські домовленості", і на них треба зважати при інформуванні. Звичайно, ми маємо право відповідати, і за необхідності з дозволу вищого командування ми це робимо, бо інакше ворог вже під Львовом був би – але ні командири, ні бійці не готові довго і нудно пояснювати, чому саме, коли та як зробили те чи інше. Часу немає. Ви ж розумієте: виїхав ворожий танк – ми припинили його спроби обстріляти нас. І все. Подія тривала кілька хвилин. А почати пояснювати – в тижні не вберешся! Та й навіщо це вихваляння? Зробили – то й зробили, це наш обов'язок як військових. Звісно, якщо трапляється щось видатне, тоді розповідаємо.

І ще одне, мабуть, найголовніше – цивільні журналісти в силу своєї слабкої обізнаності з військовою тематикою загалом бояться братися за справжнє висвітлення перебігу бойових дій. Так було з висвітленням боїв під Білою Кам'янкою, організацією оборони під Старогнатівкою, повідомленням про танковий бій під Петрівським у 2014 році, інформацією про взяття під контроль Докучаєвських териконів 2016 року, нашими спробами оприлюднити інформацію про створену зараз нашою бригадою ефективну систему протитанкової оборони… Навіть недавнє рішуче боєзіткнення 29 червня – 1 липня під Кам'янкою так і не набуло достатнього висвітлення у ЗМІ: журналісти настільки бояться сказати щось не так і настільки мало обізнані з темою, що воліють краще обмежитися звичним "тут був бій, поранених стільки-то". З шести телеканалів, що приїжджали в той день, тільки два журналісти зробили досить інформативні сюжети: Олексій Кашпоровський та Генадій Вівденко. Через це все найцікавіше лишається поза кадром.

- Як саме і ким фільтрується інформація, котра надходить з фронту? Як Ви її подаєте, з ким узгоджуєте? І чи так само це все працювало під час боїв у Авдіївці взимку, коли інформація доходила досить оперативно?

- Практично ніким не фільтрується. Офіційного органу для цього нема. Кожен військовослужбовець і журналіст знає загальні принципи інформування під час бойових дій і ними користується. Головним є правило: "Не зашкодь". Тобто, можна озвучувати все, що не зашкодить бійцям і не призведе до втрат серед особового складу. Якщо маємо сумніви відносно якихось фактів, відео чи фотоматеріалів – звичайно, радимося. З командирами та з колегами з Генштабу, з Міноборони, з інших бригад. Але така необхідність виникає нечасто, тож інформація з фронту насправді подається оперативно, наскільки це можливо з огляду на перебіг бойових дій.

- До війни ви працювали і журналістом, і відкривали власну інформагенцію… В чому полягає принципова відмінність у роботі (мається на увазі подача інформації) прес-офіцера, цивільного прес-секретаря і журналіста?

- Відмінність суттєва: життя твоїх близьких друзів. Життя. На карті не репутація, не дружні стосунки, не розмір гонорару – саме життя. Це той визначальний чинник, яким ти вимірюєш все, що робиш. Класичні журналістські "п'ять с", "перевернута піраміда", вимоги жанрів та інше тут не вартують нічого, якщо на кону життя людей, які неодноразово рятували тебе від смерті. Піар командира, "сєрмяжна правда" солдата, "гаряча новина" – все це не має сенсу, якщо інформація може зашкодити боєздатності підрозділу чи засмутити бійців і тим зробити їх вразливими для ворога.

Скажу більше: твоє власне добре ім'я, твоя кар'єра нічого не важать! Ти легко проміняєш їх на безпеку тих, хто став тобі ріднішими за рідних. Тим більше, коли бачиш перед собою зразок справжніх офіцерів, таких як вже згадувані Михайло Драпатий, Валерій Гудзь, колишній комбриг Андрій Грищенко, нинішній командир Андрій Соколов, як полеглі комбат 3 батальйону Андрій Жук "Мауглі", замкомбата 1-го батальону 23-річний Андрій Кизило "Орел", як командир 9-ї роти кандидат юридичних наук Леонід Дергач, командир саперної роти Євген Сарнавський "Юджин" та багато, багато інших. Ти не смієш піаритись за їх рахунок. Твоя задача, як на сповіді: правда, правда, і нічого, крім правди – у слушний час і в обсязі, який не зашкодить нічиєму життю.

- Як Вам співпрацюється з журналістами?

- Зараз нормально. Були певні труднощі, коли механізми співпраці тільки вироблялися і відпрацьовувались. Після трьох років дикої "вольниці", коли правил не існувало ніяких і кожен журналіст працював на свій власний розсуд, наскільки йому дозволяла совість і тиск редакції – звісно, було трохи важко привчати творчих людей до військової дисципліни. Добре, що цю страшенно марудну і нервову роботу взяли на себе керівники прес-служб вищого керівництва, зокрема, полковники Богдан Сеник та Оксана Гаврилюк: вони, з огляду на напрацьований досвід, розробляли правила і пильнували за їх дотриманням, проводили курси для журналістів, і досі цілодобово тримають на контролі цей процес.

Орієнтовні зразки роботи з військовою тематикою надають військове телебачення (ЦТРС), "Народна армія", талановиті військові журналісти як Антон Миронович, Леонід Матюхін, Генадій Карпюк, Віктор Шевченко, Андрій Яцик та інші. Тож зараз, через три з половиною роки війни, вже й цивільні журналісти беруть на себе сміливість розповідати досить фахово про бойові операції та окремі події – замість набридлого "ми стоїмо там-то, противник стріляє" та селфі в окопах.

- Які найбільші труднощі в роботі прес-офіцера?

- Збір інформації; а також нерозуміння журналістами-новачками особливостей роботи на передовій. Досвідчені журналісти знають: якщо командир сказав "ні" – значить, "ні". І не треба навіть питати, чому. Навіть якщо командир справді "дуркує", бажаючи відпочити чи перевіряючи вашу здатність беззастережно слухатись, він має на це право. Бо він відповідає за життя бійців. Загалом послух – основа армії: вмієш слухатись – побачиш більше; будеш створювати "аварійні" ситуації – тебе просто найкоротшим шляхом виведуть в безпечне місце. Життя важливіше за все. Той, хто втрачав найдорожчих, добре знає це.

- Часто стикаєтесь з викривленням у ЗМІ інформації про Вашу бригаду? Чим це, на вашу думку, викликано?

- Трапляється. Викликане це двома причинами: недостатньою обізнаністю та бажанням пропіаритись. Якщо з першим ще можна працювати, надаючи більш розширену інформацію у розумних межах – то піар справжнє лихо для армії. Людина до судоми хоче уваги до себе, коханого, і заради хвилини примарної "слави" не гребує нічим. Авторитет бригади, добре ім'я побратимів, безпека тих хто з тобою поруч – все буде зневажено!

Після відомих січнево-лютневих подій на авторитеті нашої бригади не пропіарився лише лінивий: той видає "ексклюзив" про те, "як-все-насправді-було", той селфиться на закритій позиції в стилі "тут-був-я-вася", той техніку знімає в капонірах – і наступного дня туди "прилітає", той починає "викривальницьку діяльність" проти командирів чи розказує як "бойові побратими вкрали у загиблого Героя телефон"… Огидно. Стараємось реагувати – але подібна поведінка людей викликає лише блювотний рефлекс і небажання бачити таких "правдолюбів".

- Волонтер, організатор волонтерського руху "Солдатська пошта" і прес-офіцер – як Вам вдається все це поєднувати?

- Це все різні прояви одного почуття: беззастережної любові і безмежної вдячності до них, наших Захисників. Все – заради них, щоб допомогти їм перемогти. Скажу по правді: я в захваті від них, від їхньої мужності, стійкості, вправності, гостроти розуму, працездатності… Я так не вмію. Все, що я роблю для них – це вияв подяки та спроба хоч трохи розказати людям, за що саме поважаю кожного з них. Хочу, щоб приклад кращих наших воїнів, справжніх чоловіків запалив серця багатьох українців, став зразком для наступних поколінь.

- Що Ви думаєте про інформаційну політику держави і про доцільність існування Міністерства інформаційної політики?

- Нічого не думаю. Що можна думати про неіснуюче? Поки що інформаційною політикою переймаються лише військові та деякі журналісти. Можливо, колись і цивільні знайдуть своє місце на інформаційному фронті. Побачимо.

- Чи потрібна Україні, на Вашу думку, якісна пропаганда і чи варто працювати саме над власною пропагандою, стосовно війни і не лише, як це робить та сама Росія, враховуючи, що пропаганда в 90% – це чиста брехня? Чи готові, на Вашу думку, наші люди до пропаганди (як читачі, так і прес-офіцери, журналісти тощо)?

- Пропаганда – ні. Ви самі сказали, що це банальна брехня. Для ефективного розвитку і поступу вперед нашій країні потрібна правда.

Чомусь прийнято вважати, що правда – це негатив. Ні. Позитив теж. Правда – це бачити ситуацію чи подію цілісно, всебічно, як вона є. Бачити, з чого все почалося і чим закінчиться, бачити варіанти розвитку подій. Правда – це озвучувати різні точки зору, різні пропозиції щодо вирішення проблеми, що виникла (не конфлікту, що виник в результаті систематичного ігнорування проблеми, а саме ПРОБЛЕМИ, ще до того, як вона призведе до конфлікту).

- Наразі у нас помітно більше замовчувань, аніж брехні, чи не так?

- Відносно "замовчування"… Знаєте, коли ми будемо розуміти свою країну як одну сім'ю – таких питань виникати не буде. В кожній сім'ї є свої "таємниці", про які знають лише свої, кожен старається вирішити їх по мірі сил – але ніколи ніхто не розкаже про них чужим. Це культура спілкування, якої нам ще треба досягти: не все, що робиться, має бути озвученим. Ми вже трохи звикли, що ЗМІ не можуть озвучувати інформацію про неповнолітніх, не можуть публікувати фото дітей без згоди батьків, не мають права оприлюднювати обставини кримінальної справи до завершення слідства і багато іншого.

Але чомусь недавно приїздить журналістка на позицію, фотографує сплячого полковника без його відома, пише про нього негативну інформацію з чужих слів, навіть не знаючи цю людину… Як вважаєте, це правильно? Якби так сфотографували когось з вас, сплячого або непомітно на вулиці і виклали фото в інтернет – що б ви зробили? Солдати, виходить, не люди, а якісь звіринки в зоопарку, до яких ще й вимагають цілодобовий доступ.

Щоб пустити журналіста до себе в дім, треба отримати згоду хазяїв – а коли хочуть напроситися на гостину в бліндажі разом з солдатами ніхто навіть не питає, чи згодні вони, щоб поруч з ними на одному ліжку спали зовсім чужі люди, та ще й діставали їх всю ніч балачками і дотошними розпитуваннями. Давайте поважати одне одного, цінувати – тоді й проблем не буде.

Всі проблеми спершу треба спробувати ВИРІШИТИ. А вже як не виходить, якщо звичайними методами досягти успіху не вдається – тоді залучати "колективний розум" та громадську думку, знову ж-таки, щоб ЗНАЙТИ ВИРІШЕННЯ. І потім – показати, чим закінчилася справа. А у нас чомусь навпаки: спершу починають галасувати, потім виявляється, що проблеми взагалі не було, журналіст помилився – але лайно вже розлите, людина заплямована, і ніхто навіть не думає перед нею вибачитись.

Сучасні "розслідування" дуже нагадують відомий мультик про папугу Кєшу, як він "робив репортаж" у селі: "Сколько скирд молока вы собираетесь получить от каждой курицы-несушки после обмолота зяби?" Або як у казці Джанні Родарі про хлопчика-дивака, який питав людей: "Навіщо шухлядам столи?" і дуже пишався тим, що наймудріші професори замовкали, не знаючи, що відповісти на таке питання.

Слава Богу, що все ж-таки більшість журналістів, з якими ми працюємо, активно вчаться, відвідують курси Міноборони, розпитують досвідчених командирів, дослухаються до порад прес-офіцерів – зараз кількість "смішних помилок" та дивних питань неухильно зменшується. Це радує: значить, суспільство і армія потроху починають розуміти одне одного. Значить, невдовзі ми зможемо довіряти одне одному і разом вирішувати СПРАВЖНІ проблеми в країні та її Збройних силах. І отоді вже ні про які "замовчування" ми говорити не будем, бо все буде озвучуватись вчасно і в обсязі, достатньому для формування суспільної думки та прийняття зрілих, виважених рішень.