Гранатометниця Бурлакова: Про війну, добробати, та боротьбу з бюрократією ЗСУ

У кожного своє ставлення до російсько-української війни: одні намагаються її ігнорувати, інші – заперечувати, треті в міру своїх сил допомагати армії з "гражданки". А є ті, хто не зміг вчинити інакше і добровольцем пішов на фронт

Серед таких і Валерія Бурлакова – журналістка, яка свідомо змінила клавіатуру на гранатомет і з 2014-го року несе службу на передовій.

Про мотиви такого вчинку, бойовий шлях, боротьбу з армійською бюрократією, а також про багато іншого ми й поспілкувалися з Валерією.

- Валеріє, як так сталося, що Ви полишили професію журналіста і пішли, у прямому значенні слова, на фронт?

- У якомусь з наших підручників було написано, що "журналістика – це група крові". Я думаю, що так і є – залишити її неможливо, навіть якщо ти вже не перший рік в армії, а не в редакції; навіть якщо не пишеш, або майже не пишеш і так далі. Залишається бажання отримати максимум інформації про все, зреагувати на будь-яку несправедливість, і навіть інколи хибне у ЗСУ враження, що ти можеш щось змінити, оприлюднивши кричущі факти. Чи то принаймні маєш спробувати...

Тобто в мене не було відчуття, що я дійсно відмовляюсь від улюбленої роботи. І немає зараз.

Щодо рішення йти на війну – я не уявляю, як можна вчинити інакше. Розумію, що люди різні. Розумію головою всі розмови про те, що хтось робить свою справу вдома, хтось ніби корисніший у цивільному житті, ніж на фронті – але це ж питання життя і смерті. Насамперед смерті... І сказати собі: "я корисніша у Києві, а там помирають нехай інші" особисто я не можу.

Ну а технічно це виглядало так: з початку війни я їздила на фронт як журналіст і намагалась водночас потрапити кудись у якості бійця, але не мала бойового досвіду. Зрештою, у грудні 2014-го вдалося – у добровольчий батальйон "Карпатська Січ", у Піски. Хоча туди я теж ніби їхала у відрядження, як кореспондент...

- Пішовши на фронт, Ви певний час продовжували писати для "Українського тижня", але близько року тому перестали. Чому?

- Навіть не знаю, не звертала на це уваги. Скоріше за все, справа в тому, що попрощавшись на війні з ноутом, фотоапаратом, кількома телефонами і так далі я вирішила мати з собою тут лише найнеобхідніше – телефон. Зрештою, і книгу написала на 80% на ньому... Але на статті певно не вистачає натхнення аж такого. Іноді теми планую й узгоджую, збираюсь написати вдома статтю чи колонку, але не так вже й часто й довго я буваю вдома – і до цього руки в результаті не доходять. Втім, завжди маю з собою купу блокнотиків. Роблю нотатки для себе. Не знаю, чи будуть вони мені потрібні, але інакше не можу – для мене це важливо.

- Розкажіть про свій бойовий шлях. Як Ви стали гранатометником?

- У "Карпатській Січі", добробаті, який тоді ще не увійшов офіційно до лав ЗСУ, це було фактично моєю першою ж посадою.

Після першого тижня на позиціях у якості стрільця у середині грудня 2014-го я поїхала на два дні у Київ, звільнилась з роботи і повернулась у Піски. А вже 31 грудня нам дали АГС – автоматичний гранатомет станковий, працювати з яким за власним бажанням на нашій новій позиції під назвою "Чорна Гора" залишилися троє: "Хорват", "Петрик" і я. Там і вчилися...

Згодом, восени 2015-го року, я разом з групою друзів оформилась до лав 93-ї ОМБр. Всі пішли в один підрозділ, у першу роту першого батальйону, на шахту "Бутівка". АГСів, як штатного озброєння, у мотопіхотної роти не було, тож в мене тоді був лише АКС і підствольний гранатомет. А оформлена я взагалі офіційно була санінструктором, бо тоді, попри чималу кількість жінок на де факто бойових посадах на фронті, ще не було змінено радянський перелік посад, які можуть займати особи жіночої статі.

З 93-ї ОМБр, коли бригаду вивели з зони АТО, я перевелася у 54 ОМБр. 54-та тоді воювала на Світлодарській дузі. Перші кілька місяців я знову працювала з АГС, але згодом тодішній командир вирішив перевести мене у мінометну батарею. В результаті, десь з серпня 2016-го до квітня 2017-го я була командиром мінометного розрахунку на Дузі.

У квітні 54-ту вивели на полігон, почалась імітація навчань і виплила маса проблем. Втім, головною з них для нас стало те, що колектив добробатівців у складі 54-ї бригади (людей, які переходили до 54-ки та підписували з нею контракт за умови, що всі ми будемо разом) вже не просто далі розкидали по бригаді, а вирішили перевести до шести різних бригад.

Це було простою помстою за небажання мовчати. Говорити і розповідати про це можна довго, але часом погане вже хочеться просто забути.

В результаті всіх "зусиль" командування 54-ї ОМБр більш ніж 20-теро з нас оголосили безстрокове голодування. І перемогли. Віднедавна ми всі разом – в зоні АТО у лавах 46-го окремого батальйону спецпризначення "Донбас-Україна". На нуль ще не вийшли, але дуже того чекаємо. Ну, і мені знову обіцяють дати АГС. І добре. Я за ним скучила.

- Ваша історія з судом вже починає обростати міфами та легендами. Розкажіть, як все було насправді.

- Все було дуже просто. 54-ту бригаду вивели з фронту на полігон. Нормальних навчань там не було. Людських умов проживання теж (якщо я розумію заради чого потрібно терпіти незручності на фронті, то який сенс мучитися даремно, нічого не роблячи у Харківській області місяцями – гадки не маю).

Двічі я намагалась легально перевестися назад на війну, до інших підрозділів, щоб не марнувати час. Командування назустріч не пішло. Іншого способу легально вирішити проблему я так і не побачила. Зрештою не витримала і просто поїхала на війну – і це було "самовільне залишення частини".

Була під Авдіївкою на позиції на нулі. Працювала за тодішнім фахом – мінометником. Ні для кого не секрет, що бригади недоукомплектовані, на фронті завжди бракує людей...

Зрештою, включила голову, зрозуміла, що просто втекти – теж не вихід. Тому повернулась на полігон з черговими паперами на переведення – згодою командування одного з розвідбатів у зоні АТО взяти мене на посаду командира міномета. В армії це називають "відношенням" – це стандартна підстава для переведення. Але мене і туди не перевели...

По самовільному залишенню частини був суд. Не мала ані часу, ані натхнення доводити, що не порушувала присягу й не уникала служби, а воювала, поки на полігоні ніхто нічого не робив. Тому просто зібрала безліч рекомендацій людей, які мене знають, і докази того, що 54-ту я неодноразово намагалася залишити не порушуючи закон. До того ж, у мене був чудовий адвокат.

Обійшлося штрафом. І ми все одно перевелися на фронт, зрештою – я вже розповіла вам як... Шляхом голодування.

- З власного досвіду можете назвати відмінність між добробатами і ЗСУ? В плані дисципліни, знання військової справи тощо.

- Можна говорити і про властиве добробатам вміння бійців працювати з різним озброєнням, а не виключно з тією залізякою, яка закріплена за тобою відповідно до посади. І про те, що у добробатах не процвітає бюрократія. І про мотивацію бійців...

Але, як на мене, головне те, що у добробатах менше армійського... ідіотизму, якщо казати цензурно. На кшталт двогодинних шикувань за схемою "вся бригада постоїть вишикувана на сонці, поки комбриг під деревом про щось триндить з командирами, а потім пролунає команда розійтися" – вони ж не можуть окремо на нараду зібратися.

- Як почуває себе жінка на війні? Фізично, морально… Як поводять себе чоловіки щодо жінок на війні?

- Так само, як і будь-який чоловік – якщо жінка не звикла нити, що вона бідна-нещасна-немічна і не розраховує, що за неї хтось буде робити її роботу (хоча ніхто не заважав їй йти працювати в штаб чи, за наявності вмінь або бажання вчитися – медиком) , а вона просто прикрашатиме собою батальйон.

Я не бачу суттєвої різниці, якщо мова про адекватних людей. І її в ідеалі й бути не має. З упередженим ставленням з боку чоловіків зазвичай стикаєшся на самому початку, коли ще не маєш досвіду. Дуже важко переламати ситуацію у цей момент, потрапити не за стіл з папірцями, а на "нуль", і цей досвід здобути. Багатьом це зробити не вдається. Але якщо вдалося – далі проблем не виникатиме.

- Минулого року у Вас вийшла книжка "Життя P.S.", всі кошти від продажу якої пішли на допомогу пораненим бійцям. Про що вона?

- Це мій щоденник. Перший запис я зробила у день, коли на шахті "Бутовка", де ми разом воювали у складі 93-ї ОМБр, загинув мій коханий, сапер Анатолій Гаркавенко. Останній запис я зробила на 40 днів. Це листи до нього, в першу чергу. Про війну з ним, і про війну без нього. Про все на світі.

- Чи виправдала Ваші очікування кількість проданих примірників?

- Наклад був скромнй – 1000 екземплярів. Видавництво "Темпора". Поки книжка була в наявності, була в топі продажів книгарні "Є". Увесь тираж розійшовся буквально за місяць. Гроші від продажу всі пішли на лікування "Ангела" – мого побратима, який втратив обидві ноги на Світлодарській дузі влітку минулого року.

Треба друкувати ще, але в мене немає можливості цим нормально зайнятися поки що...

- Ви якось написали, що "нас відверто зливають". Після кількох років на війні у Вас досі таке враження, чи щось змінилось?

- Можна я просто процитую свій "улюблений" наказ одного з комбатів 93-ї? "Вогонь не відкривати, поки не буде "200-х". Хоча, звісно, не всі командири такі, не всі так буквально сприймають вказівки зверху і не всі згодні виконувати їх, якщо вони абсурдні.

- Як ставляться військові до того, що офіційні представники (штабісти, прес-центр) не повідомляють про успіхи нашої армії людям?

- Успіхи нашої армії зазвичай є порушенням "Мінських домовленостей". Тому й чуємо ми про це, зазвичай, не від офіційних осіб. За створених нині умов для нас в армії не може бути легальних успіхів. Але люди все одно дізнаються про таке від волонтерів і військових...

Я б насамперед зробила можливим висвітлення проблем ЗСУ. Бо коли солдата годують лайном, а він боїться про це сказати вголос, бо його за це покарають – змін на краще не буде. І лайном його годуватимуть далі, і ніхто не відповість ані за розкрадання продуктів, ані за порушення санітарних норм тощо.

- Чи є у Вас власне бачення того, як і коли має закінчитись ця війна?

- Вже ні. Чесно, не знаю. Щоб це не тривало вічно і не виглядало так само, як зараз, має бути якийсь переламний момент. Має щось статися. А це непередбачувано.

Більше новин про події в зоні АТО читайте на Depo.Війна