Гарячі точки АТО: Де ЗСУ можуть піти в наступ у 2018 році (КАРТА)

Враховуючи ситуацію довкола російсько-української війни, цілком можливо, що у 2018-му році ми станемо свідками довгоочікуваного наступу української армії на Донбасі

Depo.Війна
1 січня 2018 11:13
ФОТО: depo.ua

На початку року Depo.ua пропонує розглянути три найбільш ймовірних напрямки наступу Збройних сил України у 2018-му році. Якщо такий наступ, звісно, відбудеться в принципі.

Траса "Бахмутка"

Для початку пригадаємо, що траса "Бахмутка" – це неофіційна місцева назва траси Т-1303 Лисичанськ – Луганськ, яка є найбільшою транспортною артерією частини Луганської області, обмеженої річками Сіверський Донець та Луганка.

Маючи стратегічне значення для сполучення Луганщини з "континентальною Україною", ця ділянка з самого початку позиційної фази війни (з вересня 2014-го року) привертає увагу терористів "ЛНР", адже несе для них потенційну загрозу. Нею можна як оперативно доставляти підкріплення Збройним силам України, так і здійснити стрімкий ривок на Луганськ.

Власне, станом на вересень 2014-го року дана траса знаходилась або під безпосереднім контролем української армії (на ній була мережа українських блок-постів), або під її вогневим контролем. Однак вже 7 жовтня 2014-го терористи почали її масовано обстрілювати, після чого зав'язались тривалі криваві бої з втратами з обох боків. У підсумку за підтримки російських окупаційних військ (переважно "казаків" Козіцина), бойовики до кінця 2014-го року зуміли вибити українські війська з 32-го блок-посту, а на початку 2015 року – 31-го, відтіснивши ЗСУ за річку Сіверський Донець.

(Позиції сил протистояння поблизу траси "Бахмутки" станом на кінець 2014 року)

І лише після того, як лінія розмежування сформувалася в її нинішніх межах ("Мінськ-2"), наступ терористів припинився і війна перейшла у фазу артилерійського "пінг-понгу". Переважно через все той же Сіверський Донець.

Так тривало до червня 2017-го року, коли підрозділи ЗСУ провели багатоходову комбінацію з відволікаючими маневрами, і повернули собі, хоч і частково, контроль над трасою. Нагадаємо, вдаривши по позиціях бойовиків в районі Жолобка, українські війська тим самим відволікли увагу основних сил ворога, давши можливість іншим частинам ЗСУ захопили позиції в районі колишнього блок посту №31 і, що найголовніше, вибити терористів з кількох стратегічно важливих висот, головною з яких є висота 195.3.

Ця висота дає можливість тримати під вогневим контролем не лише тимчасово окуповане місто Слов'яносербськ, але й стратегічно важливий шматок Бахмутської траси, на якому розміщена розвилка на Сентянівку (екс-Фрунзе) і, як наслідок, на Голубівку (екс-Кіровськ) і Кадіївку (екс-Стаханов). Тобто, ЗСУ, по суті, відрізали швидкісне сполучення Голубівки, Кадіївки і Сентянівки від Луганська. Враховуючи, що вся "ЛНР" напряму залежить від поставок буквально всього з Росії, така блокада цілого міні-регіону, якщо її розвинути, може мати серйозні наслідки.

Таким чином українська армія фактично створила собі плацдарм для можливого наступу на південь аж до Алчевська. А якщо врахувати, що з заходу у нас не менш хороший плацдарм на Світлодарській дузі, то становище бойовиків стає незавидним – адже, по суті, величезний шмат "ЛНР" опинився мало того, що майже відрізаним від "столиці", так ще й під загрозою оточення. А це найбільш густонаселений шмат "ЛНР", варто відзначити.

Тут Україна може потихеньку рухатись углиб території "ЛНР" аж до лівого берега річки Лозової одразу з обох боків: з північної частини Світлодарської дуги і з Сентянівки (екс-Фрунзе), моніторячи при цьому реакцію Росії. І якщо активного втручання Кремля у ситуацію не буде, то наслідки можуть бути самими серйозними.

Отож, якщо говорити про можливий наступ ЗСУ у 2018-му році, то саме цей напрямок виглядає найбільш привабливим і, що найголовніше, найбільш підготовленим до наступу. Адже, окрім того, що українська армія підготувала собі дуже непогані плацдарми що з півночі, що з заходу, має місце відносне послаблення так званої "ЛНР", яку вже не перший місяць роздирають внутрішні міжусобиці і боротьба за владу.

Горлівка

Ситуація з Горлівкою завжди була непростою і мала свої нюанси. Навіть в 2014-му році, коли українські війська звільняли буквально по місту за добу, повноцінно штурмувати Горлівку ніхто не наважився. Навіть після звільнення Дебальцевого і Вуглегірська, коли Горлівка опинилася в оточенні українських військ, у місто великими силами вони не заходили (були лише безуспішні спроби зачистити його силами добробатів).

Пояснення тому просте: великий хімічний завод "Стирол". Одного влучання у виробничі цехи, склад готової продукції чи склад сировини вистачило б, щоб спричинити екологічну катастрофу регіонального масштабу.

Водночас не варто забувати, що "Стирол"-2014 і "Стирол"-2017 – це зовсім різні заводи. За роки окупації все великотоннажне виробництво, що включає в себе синтез і переробку аміаку, було зупинене і станом на сьогодні на підприємстві немає запасів аміаку та інших вибухонебезпечних речовин. Ну а після того, як навесні 2017-го підприємство було "націоналізоване" "владою" "ДНР", воно майже остаточно померло. Про що мова, коли до початку "русской вєсни" на "Стиролі" працювало 14 000 (чотирнадцять тисяч) працівників, на початку серпня 2017-го року Захарченко вихвалявся тим, що їм вдається на цьому ж заводі забезпечувати роботою 500 (п'ятсот) чоловік, а в грудні 2017-го взагалі надійшла інформація, що на заводі повністю закінчилась сировина.

Паралельним курсом наприкінці 2017-го року значно підвищили свою активність у цьому регіоні Збройні сили України. Більше того – ситуація навколо Горлівки на початок 2018-го року залишається чи не найбільш гарячою на всій лінії розмежування. Багато в чому це спричинене "повзучим наступом" української армії, яка наприкінці листопада встановила свій контроль над чималим шматком "сірої" зони на північній околиці міста, звільнивши села Травневе (екс-Металіст) і Гладосове і ледь не звільнили Доломітне.

Все це призвело до того, що самою Горлівкою вже пішла потужна хвиля чуток як про те, що місто готуються здавати українській армії, так і про те, що ЗСУ збираються брати його штурмом.

Варто відзначити, що в останній версії певна логіка є, адже самі по собі нещодавно звільнені села Травневе і Гладосове, а також інші села даного району, які можуть бути звільнені найближчим часом, не матимуть особливого сенсу без подальшого просування вперед, на Горлівку. Адже встановити свій контроль над ними ЗСУ могли ще минулого року, але не робили цього не в останню чергу через те, що без контролю Горлівки їх дуже незручно утримувати і обороняти.

Принципова відмінність Горлівки від траси "Бахмутка" полягає в тому, що там від села до села десятки кілометрів голого поля, а тут є всі перспективи вести "повзучий наступ" в межах великого міста, одне за одним звільняючи вулиці і квартали.

Таким чином, станом на сьогодні абсолютно нічого не заважає Збройним силам України розпочати силовий сценарій звільнення міста від терористів. Нічого, окрім фактору "північного вітру" і "Мінських угод". Власне, ці два фактори – це єдине, що стримує ЗСУ від наступу по всій лінії фронту…

До речі, скидається на те, що звільнення прифронтових сіл – це така собі розвідка боєм з боку ЗСУ, основна мета якої не стільки звільнені села, скільки реакція Росії на цей процес. Тому не виключено, що якщо Москва знову не втрутиться у ситуацію своїми танками, як це було в 2014-2015 роках, то нещодавні події на Світлодарській дузі і під Горлівкою стануть початком великої операції зі звільнення Донбасу. І Горлівка в такому випадку може стати одним з перших міст, в яке увійдуть українські воїни-визволителі. Тим більше, що передумови для цього, як ми бачимо, є.

Докучаєвськ

Як відомо, що Докучаєвськ – це місто обласного значення в Донецькій області, що знаходиться посеред степу за 14 км від залізничної станції Оленівка, та за 40 км на південь від Донецька. У мирний час населення міста складало близько 25 тис. жителів, але зараз мінімум удвічі менше і постійно зменшується – хто ж хоче жити буквально на лінії фронту між двох вогнів.

Тут ще з позаминулого року ведуться бої за звільнення міста від російсько-терористичних окупантів. За дуже великого бажання Збройні сили України могли заходити в місто і зачищати його від терористів ще позаминулої осені – місто з листопада 2016-го року перебуває у напівоточенні (після того, як за підсумками боїв 7 листопада терористи повністю втратили контроль над територією колишнього ФІПа – міською промзоною, розташованою на західній його околиці). Тим більше, що Докучаєвськ за "Мінськом-1" (як і Оленівка, до речі) має бути під українським контролем.

Наскільки нам відомо, ще в квітні 2017-го року під Докучаєвськом Збройні сили України зосередили достатньо ресурсів, щоб за наявності відповідного наказу увійти в місто і зачистити його, або ж здійснити стрімкий обхідний маневр, прориватися вглиб ворожої території і завдати удару, наприклад, по Старобешевому, або навіть по Ленінському району Донецька (знаходиться на півдні). Однак протягом минулого року на штурм так ніхто й не наважився.

Але якщо раніше ситуація не сприяла повномасштабному наступу, то в 2018-му році багато що може змінитись. І якщо, раптом, у військового головнокомандування України з'явиться політична воля йти у наступ на Донбасі, то Докучаєвський напрямок буде одним з перших.

Власне, наступати у цьому напрямку, за великим рахунком, майже нема куди – хіба що заходити в місто і зачищати його від терористів.

Якщо поглянути на план міста, то побачимо, що Докучаєвськ має строго геометричну забудову, що певним чином спрощує просування ним військової техніки, аж до танків. Хоча, якщо до наступу на Докучаєвськ таки дійде справа, то швидше за все штурму, як такого не буде – будуть бої на його околицях, після чого відбудеться зачистка міста. Тому тут знадобляться не стільки танки, скільки, наприклад, полк "Азов" з наявною у нього бронетехнікою для міських боїв.

Якщо поглянути на карту регіону, то можна побачити – наскільки посунулась би лінія фронту на схід, якби Докучаєвськ (а заодно й Оленівка) був українським (приазовський степ не так густо заселений, як південна Луганщина чи північна Донеччина).

Навіть з відкритих джерел відомо, що Збройні сили України на Докучаєвському напрямку концентрують танкові війська – 1-ша танкова бригада стоїть там в резерві і в будь-який момент готова піти на прорив. Власне, це й логічно, адже степова місцевість даного району ідеально підходить для танкових маневрів, здійснити які є сенс через багато причин.

По-перше, по Докучаєвську є сенс завдати відволікаючого удару, щоб змусити ворога розтягнути фланги і відволіктись від оборони Донецька і наступу на Маріуполь, який змушений жити, з острахом поглядаючи на північ. Як мінімум автомобільне і залізничне сполучення з Маріуполем не перебували б на лінії вогню.

Також не виключений варіант розвитку подій, за яким українська армія продовжить тримати в напівоблозі місто, тоді як 1-ша танкова бригада з тилу зробить обхідний маневр відкритим степом, залишить Докучаєвськ за спиною, прорветься вглиб ворожої території і завдасть удару, наприклад, по Старобешевому. Або навіть по Ленінському району Донецька (знаходиться на півдні міста), сіючи паніку в рядах ворога і відволікаючи на себе значні сили оборони міста, даючи тим самим можливість іншим військам зайти у "столицю ДНР" з заходу та півночі, або здійснити інші маневри.

Власне, здійснити такий рейд буде не так вже й складно, адже основні сили бойовиків зосереджені північніше – під Авдіївкою і Донецьком, та південніше – під Пікузами (Комінтерновим).

Ось такі варіанти розвитку подій бачаться нам найбільш ймовірними у 2018-му році. Однак. Варто розуміти, що такий розвиток подій буде означати однозначний і безповоротний кінець всім мирним угодам та перемир'ям і стане початком кінця цієї війни. Війни відкритої, кровопролитної, але неминучої. Адже перемога сама собою не прийде, а сепаратний мир на паритетних засадах не вирішить ситуацію у довготривалій перспективі.

Більше новин про події в зоні АТО читайте на Depo.Війна