Де українська армія пішла вперед на Донбасі (КАРТА)

За останній рік Збройні сили України здобули чималих успіхів у "вирівнюванні лінії фронту" та встановлення свого контролю над "сірою зоною". Як саме це було в найбільш культових точках лінії розмежування і до яких наслідків призвело – читайте у цьому матеріалі.

Авдіївка

Перші серйозні успіхи у встановленні українського контролю над так званою "сірою зоною" відбулись саме тут. Причому, відбулись певною мірою вимушено.

Як зазначає Віталій Дейнега, засновник проекту "Повернись живим", все почалось з взяття 16-м батальйоном 58-ї бригади Авдіївської промзони на початку березня цього року, внаслідок чого в українських ЗСУ з'явилась можливість вогневого ураження техніки супротивника на трасі Донецьк – Горлівка в районі Ясинуватської розв'язки. До цих подій дана ділянка траси в районі розв'язки нашими військами не простежувалась, чим користувались терористи, безперешкодно ганяючи по трасі техніку, боєприпаси і живу силу з Донецька до Горлівки.

Нагадаємо, що Авдіївська промзона розташована на схід від міста і потрапила в так звану "сіру зону" – з одного її боку знаходиться власне саме місто Авдіївка, яку контролює українська влада, а з іншого – та сама Ясинуватська розв'язка, яку контролюють рашисти. Сама промзона тривалий час була нічийною і ніхто не поспішав її займати, тому що в ній було дуже важко закріпитись – ангари обмежували оглядову видимість, що дозволяло ДРГ ворога непоміченими підійти майже впритул і відкрити вогонь, при цьому не могли захистити від артилерійського вогню.

Швидше за все, описаний стан речей залишався би таким і до сьогодні, однак терористи відверто перегнули палицю своїми обстрілами, які були можливими внаслідок проходу через цю саму промзону. Терпець українських воїнів луснув 5 лютого і групи розвідки 58-ї бригади 16-го батальйону і 74-го окремого розвідбату не лише відкрили вогонь у відповідь, але й пішли виганяти ворога з промзони.

Вигнали, але вирішили не повертатись на свої позиції, а окопатись в самій промзоні, що й послужило початком героїчної її оборони, яка триває досі. Більше того, станом на сьогодні українська армія просунулась ще далі – ближче до Ясинуватої, зайнявши дачне селище на схід від так званого "Третього авдіївського ставка", що дозволяє нам більш ефективно вести оборону і бути готовим до наступу на Ясинувату.

Світлодарськ

Майже паралельним курсом розвивались події на Світлодарській дузі. Наприкінці червня ЗСУ атакували позиції терористів в "сірій зоні" відразу на трьох напрямках, просунувшись вперед від району селища Луганське до н. п. Нижня Лозова, в напрямку Логвіново, а також у район висот поблизу Санжарівки і Лозового. Поблизу Нижньої Лозової був відбитий блок-пост терористів. Вдалося захопити стратегічні висоти під Калинівкою, але згодом наші сили відступили. Наступ був здійснений двома ротними групами 54-ї окремої механізованої бригади, ротною групою 59-ї бригади за підтримки "Правого сектору".

Згодом знову зав'язалися бої в районі Лозового-Молочного у напрямку Вуглегірська, де за наявними даними діяли бійці 54-ї і 58-ї бригади, яким вдалося потіснити терористів і закріпитися. Що характерно, інформація про успіхи ЗСУ на Світлодарській дузі майже не потрапляла до офіційних зведень прес-центру АТО, а стала відомою переважно завдяки волонтерам.

Нагадаємо, що цей напрямок для рашистів є ключем для стратегічних шляхів на Бахмут, Слов'янськ та Лисичанськ, а, окрім того, не варто забувати і про Вуглегірську ТЕЦ, яку бойовики погрожували захопити. Для нас же дана дуга теж має важливе стратегічне значення в плані відбиття можливої ​​атаки бойовиків і в цілому ризику створення "котла" для частин ЗСУ на цьому напрямку, про що також неодноразово заявляли представники російсько-терористичної армії.

Таким чином, просунувшись трохи вперед і закріпившись на нових позиціях у "сірій зоні", українські військові в певній мірі вирівняли ситуацію і зменшили ризики.

Докучаєвськ

Останні успіхи української армії пов'язані саме з цим містом. При цьому варто нагадати, що за домовленостями від 19 вересня 2014-го року, відомими як Мінськ-1, Докучаєвськ має бути по український бік лінії розмежування. Однак, як це часто буває, росіяни не виконують ці домовленості і вже більше двох років утримують місто у власній окупації.

Але чому Україна раптом згадала про несправедливо "віджатий" Докучаєвськ і вирішила спробувати повернути його собі? Відповідь на це запитання стає очевидною при погляді на карту – контроль над Докучаєвськом дещо розширить напівкільце навколо Донецька, утворене після того, як українські війська зайняли Авдіївську "промку", дозволить отримати зручний плацдарм для наступу на "столицю ДНР" з півдня, а також відкриє прямий шлях на Старобешеве.

"Повзучий наступ" в районі Докучаєвська ЗСУ розпочали ще у лютому, але лише зараз він приніс суттєві плоди. Вже сьогодні можна констатувати, що місто Докучаєвськ знаходиться під прицілом наших військ.

Ще з весни під Докучаєвськом точилися артилерійські дуелі, бойовики повідомляли про влучання у житлові будинки, місто тривалий час було без води. Терористи відчувають суттєві проблеми із постачанням через досить розбитий і незручний шлях Донецьк – Старобешево – Стила.

Суттєве просування ЗСУ у цьому напрямку відбулося трохи менше місяця тому. Починаючи від 31 жовтня українські війська помітно активізувались у цьому районі і за повідомленнями з лінії фронту за підсумками боїв 7 листопада терористи повністю втратили контроль над територією колишнього ФІПа – міською промзоною, розташованою на західній його околиці. І хоч самі позиції там поки що не облаштовані, але вогневий контроль над об'єктом забезпечено.

Також ЗСУ змогли зайняти стратегічні висоти, які дають змогу забезпечити вогняний контроль над містом. а угруповання військ "ДНР" ще й майже відрізане від постачання. На західному напрямку наша армія зайняла висоти із відпрацьованої породи поблизу кар'єра.

Все це призвело до того, що ЗСУ встановили вогневий контроль над дорогою, що сполучає Докучаєвськ із Оленівкою і далі Донецьком. А це був головний шлях постачання міста.

"Можна було б вибити угруповання "ДНР" з міста за кілька годин, максимум – за день. Позиції їхніх військ у місті відомі. А у разі початку штурму вони побіжать відступати на Стилу. Але пацани чекають наказу. Без нього нічого не буде" – прокоментував для журналіста Depo.ua ситуацію навколо Докучаєвська боєць Леонід Мандзюк.

Щодо Докучаєвська також нещодавно висловився радник начальника Генерального штабу ЗСУ Натан Хазін: "Скажімо так, моя думка. Докучаєвськ – не єдине місце, де ВСУ можуть взяти противника в кільце і деокупувати територію. Тобто таких окупованих населених пунктів та тих, що перебувають у "сірій зоні", вистачає. Для їх звільнення у нас є і сили, і можливості. Потрібна тільки політична воля і розуміння того, що відбувається. Так, ми можемо взяти Докучаєвськ. Але, відвоювавши той чи інший плацдарм, саму проблему ми не вирішимо. Це не зменшить потік бойовиків. Якщо ми знищимо тисячу терористів, питання не вирішиться. Козачків і чеченців там від цього не стане менше".

Останній коментар досить чітко проливає світло на те, чому досі немає наказу на звільнення Докучаєвська і деяких інших міст Донбасу. Якщо локально поглянути на ситуацію, то звільнення кожного міста – це перемога і повернення частини жителів України до цивілізованого життя. Але якщо подивитись на ситуацію більш глобально, як це робить Генштаб, то виходить, що поки звільнення даних міст не нестимуть за собою стратегічну перевагу у війні, відповідного наказу не буде.

Але це не означає, що все було даремно. У даній ситуації вищеописані здобутки українських військ можна і потрібно використовувати, як додаткові аргументи та засоби тиску в різного роду політичних переговорах. Адже хто б там що не говорив, а це далеко не останній засіб впливу на ситуацію.