Вимоги НАТО: Чому Захід хоче "прибрати" Полторака

Наступного року Україна має призначити нового міністра оборони, причому, він має бути цивільною особою

Вимоги НАТО: Чому Захід хоче "прибрати"…

Саме такі зобов'язання взяла на себе Україна в рамках оборонних реформ, відомих в народі під умовною назвою "Шлях до НАТО". Вимоги ці зафіксовано у Стратегічному оборонному бюлетені України, який має статус законодавчого акту. Зокрема, про це йдеться у третьому, четвертому і п'ятому абзацах пункту 2.7 даного документу:

"Міністр оборони України забезпечуватиме ефективний демократичний цивільний контроль над Збройними Силами України.

Він обійматиме найвищу цивільну посаду в Міністерстві оборони України та відповідатиме за формування політики держави у сфері оборони, оборонне планування, програмний та ресурсний менеджмент, у тому числі контроль за ефективним та належним використанням оборонних ресурсів, всебічним забезпеченням життєдіяльності, функціонуванням, розвитком та застосуванням Збройних Сил України.

Для узгодження з євроатлантичними нормами та стандартами до кінця 2018 року Україна посилить цивільний контроль над Збройними Силами України через Міністра оборони України та Міністерство оборони України, в тому числі шляхом призначення цивільних Міністра оборони України, його заступників та Державного секретаря Міністерства оборони України."

Власне, про це й нагадав на початку тижня голова Представництва НАТО в Україні Александер Вінніков під час круглого столу в Києві.

Зокрема, говорячи про плани на наступний рік, він зазначив: "Подальша активна імплементація зобов'язань з оборонних реформ в Україні у рамках Стратегічного оборонного бюлетеня, у тому числі це – перехід до цивільного міністра оборони у 2018-му році".

Що цікаво, це буде далеко не перший цивільний міністр оборони в історії незалежної України. Depo.ua вирішив пригадати усіх попередніх цивільних очільників армії і те, чим вони запам'яталися.

Отож, першим цивільним міністром оборони був радіотехнік і економіст за освітою, а згодом і академік Валерій Шмаров. Він обіймав посаду міністра оборони з 25 серпня 1994-го по 8 липня 1996-го року – спочатку зі статусом в.о., а потім і на постійній основі.

Це був перший міністр оборони президента Леоніда Кучми – і одразу цивільний. Враховуючи те, що йшов лише третій рік після розпаду СРСР (по суті, мілітаризованого державного утворення), це був дуже сміливий і радикальний крок новообраного президента. Що цікаво: на момент призначення міністром оборони Валерій Шмаров вже був добре відомим Кучмі, так як раніше працював в його уряді на посаді віце-прем'єр-міністра з питань діяльності ВПК (військово-промислового комплексу).

На жаль, історія Збройних сил України не зберегла яскравого сліду Валерія Шмарова, тому він запам'ятався лише тим, що був першим цивільним міністром оборони в історії незалежної України.

Валерій Шмаров (по центру)

Наступного цивільного міністра оборони Україна чекала довгих сім років (п'ять з яких армією керував одіозний Олександр Кузьмук) і дочекалася з подачі тодішнього прем'єр-міністра України Віктора Януковича. Мова йде про Євгена Марчука, якого цивільним можна назвати досить умовно: до збройних сил, як таких, він стосунок мав досить опосередкований, хоч і на момент призначення міністром оборони носив звання генерал армії України. Справа в тому, що розвал СРСР Марчук застав у званні генерала КДБ УРСР і в 1994-му році президент Кравчук своїм указом фактично "перевів" його у генерали армії.

Менше з тим, сучасники називали його саме цивільним міністром оборони і на цій посаді Марчук протримався з 25 червня 2003-го по 23 вересня 2004-го року, коли з ініціативи тодішнього президента Леоніда Кучми у розпал президентської гонки він був відправлений у відставку (Марчук не приховував симпатій до опозиційного кандидата Віктора Ющенка) і замінений на вже згадуваного Кузьмука.

Якщо говорити про слід в історії, то міністр оборони Євген Марчук запам'ятався хіба що тим, що під час його керування міністерством (хоч і не з його ініціативи, а фракції КПУ), Верховна Рада України скасувала військове звертання "пан" і повернула радянське "товариш", яке діє й досі. Хоча, справедливо буде відзначити, що в ті часи про армію згадували хіба що під час військового параду на День Незалежності (Марчук приймав такий парад двічі) і коли вона під час навчань збивала пасажирські літаки чи руйнувала житлові будинки (Марчуку вдалося уникнути такої участі).

Наступним цивільним міністром оборони став Анатолій Гриценко, якого призначив на посаду переможець вже згадуваних президентських виборів Віктор Ющенко. Гриценко керував міністерством з 4 лютого 2005-го по 18 грудня 2007-го року і пережив на цій посаді трьох прем'єр-міністрів (Тимошенко, Єханурова і Януковича).

Тут варто відзначити, що попри свою цивільність, Гриценко майже все життя в тій чи іншій мірі був пов'язаний з армією, переважно у науково-дослідній сфері.

В історію він, окрім іміджу "неголеного міністра оборони", увійшов тим, що започаткував найбільш радикальну на той час реформу Збройних сил України, яка, щоправда, здебільшого полягала у скороченні чисельності ЗСУ і розформуванні значної кількості військових частин. Разом з тим, ті, хто уникнули скорочення – отримали суттєве покращення матеріального забезпечення.

Крім цього, він першим серед міністрів оборони запровадив перехід на стандарти НАТО і ввів систему забезпечення ЗСУ за стандартами західних країн, коли солдатів звільнили від необхідності займатися невластивою для військової служби роботою: працювати на кухні, прати обмундирування тощо.

Також Гриценко, будучи прозахідним міністром (в якості радників у нього були офіцер американської армії і офіцер британських королівських збройних сил) декларував перехід армії на контрактну основу, але особливих успіхів у цьому не досягнув у зв'язку з недостатнім фінансуванням армії.

Згодом, вже після своєї відставки, Гриценко запам'ятався своїми гучними і, як виявилося, пророчими заявами під час президентства Віктора Януковича про те, що: "Ситуація в армії близька до катастрофи" (січень 2011-го року), "В армії України немає жодного боєздатного батальйону" (травень 2012-го) тощо.

Що цікаво, змінила його на посаді міністра оборони інша цивільна особа – Юрій Єхануров, який керував міністерством з 18 грудня 2007-го по 5 червня 2009-го року.

Єхануров отримав посаду у новому уряді, сформованому коаліцією НСНУ і БЮТ після дострокових парламентських виборів 2007-го року. За чинним тоді законодавством силовий блок був прерогативою президента і всі прекрасно розуміли, що призначення Ющенком далекого від армії, зате одного з найближчих своїх політичних соратників Єханурова, є, в першу чергу, противагою новопризначеному прем'єр-міністру Юлії Тимошенко.

Власне, будучи політичною фігурою, з точки зору армії він на цій посаді нічим особливим не запам'ятався. Хіба що постійними звинуваченнями опонентів в дерибані земель та нерухомості Міністерства оборони, а також скандалом зі зловживаннями і корупцією в оборонному відомстві, внаслідок якого він і був відправлений у відставку Верховною Радою (найбільше голосів дали "Партія регіонів" і БЮТ). Щоправда, сам Єхануров жодних звинувачень на свою адресу так і не визнав, а його відставка пройшла на фоні розмов про так звану "Ширку" (змову партій Януковича і Тимошенко з метою створення широкої коаліції і поділу влади в країні на десять років вперед).

Два наступних цивільних міністра оборони були призначені президентом Віктором Януковичем і безпосередньо пов'язані з нинішнім окупантом окремих районів України – Російською Федерацією. Мова йде про Дмитра Саламатіна (8 лютого 2012-го – 24 грудня 2012-го), який до 2005-го року офіційно був громадянином Росії, і Павла Лєбєдєва (24 грудня 2012-го – 27 лютого 2014-го), який взагалі не приховував своєї російськості і згодом був присутній на урочистій церемонії "прийняття" Криму до складу Росії. Останній, до речі, зараз переховується на Росії від українського правосуддя.

Обидва проросійських (точніше навіть без "при" – просто російських) міністра оборони увійшли в історію тим, що систематично і цілеспрямовано розвалювали Збройні сили України, що й призвело до того жалюгідного стану, в якому застала їх російська агресія навесні 2014-го року.

Отож, як бачимо, цивільний міністр оборони в Україні не є чимось унікальним (що цікаво: більшість з них так чи інакше пов'язані з Віктором Януковичем – одні працювали в його урядах, інших він призначав, будучи президентом). Разом з тим, виводити якийсь критерій успішності, корисності чи професійності виходячи з того: цивільний міністр оборони, чи військовий – також не варто. Адже мабуть ніхто не буде сперечатись, що військовий міністр оборони Полторак зробив для розвитку армії більше, аніж цивільний Лєбєдєв, а цивільний міністр оборони Гриценко – більше, аніж військовий Кузьмук.

Менше з тим, прямуючи до НАТО, Україна взяла на себе певні документально зафіксовані зобов'язання і змушена їх виконувати в чітко зазначені терміни Тому міністерська кар'єра нинішнього міністра оборони Степана Полторака, можна про це вже казати сміливо, наближається до свого завершення.

Також варто розуміти, що Північно-атлантичний альянс не вимагає від України чогось такого, чого не дотримується сам. В усіх країнах НАТО (окрім США) на посадах міністрів оборони працюють цивільні люди, а в деяких з них (як в Албанії, наприклад) – навіть жінки.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Головна

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook