Прес-офіцер Міхейченко: Про інформаційну політику держави та місію на війні

Коли мова йде про висвітлення інформації з зони бойових дій, то прес-службу 93-ї ОМБр ставлять у приклад. Не даремно доцент кафедри військової журналістики Валерій Король у своєму інтерв'ю виділив саме цю прес-службу. Андрія Міхейченка, прес-офіцера 93-ї ОМБр, ми застали під час відпустки, але він все одно знайшов час на інтерв'ю.

- Де Вас застала ця війна і як Ви стали прес-офіцером?

- Коли розгорілись бойові дії на Сході, я прагнув потрапити на Донбас, щоб побачити все на власні очі. Така можливість з'явилась 13 червня 2014-го року, коли волонтери з Кривого Рогу повезли 12 тон допомоги бійцям 40-го батальйону територіальної оборони "Кривбас" і взяли мене з собою.

Наступної поїздки я вже потрапив до базового табору 40-го батальйону та деякий час виїжджав з розвідниками на ті чи інші події, фіксуючи це на фото й відео, для подальшого розміщення на Фейсбуці. З розвідниками – тому, що саме вони були найбільш активними й досвідченими. Відчував свою користь для хлопців – фіксувати їх історію. Та й вони мене стали охоче брати туди, куди журналістів зазвичай не беруть. Я став поступово своїм журналістом, згодом – фактично прес-офіцером батальйону, хоча за штатом ця посада не була передбачена.

Пройшли разом невдалі бої 6-8 серпня в районі Іловайська; стрімку активізацію супротивника; затримання диверсантів та засідки; втрати; виставлення блокпостів навколо міста; обстріл 18 серпня табору батальйону з РСЗВ "Ураган"; завезення на блокпости 40-01, 40-02, 40-03 боєприпасів та продовольства тощо. В саме місто батальйон майже не заходив, він працював навколо Іловайська.

Після цього разом з волонтерами виїхав до Кривого Рогу з наказом врятувати фото-відеоматеріали. На цьому кар'єра в батальйоні закінчилася, тим більше після подальших сумних подій продовжувати її було фізично неможливо. Якщо в двох словах про той досвід, то краще його не повторювати: без навичок ведення бойових дій я потрапляв до епіцентру подій, розраховуючи на те, що пощастить й розум підкаже, як діяти. Щастило, а могло б і не пощастити…

- Як і чому потрапили саме в 93-тю окрему механізовану Харківську бригаду?

- Я рвався до Збройних сил України, у військкоматі поставили на облік й наказали чекати мобілізації. 18 лютого 2015-го року таки мобілізували й направили до учбового центру в Черкаське Дніпропетровської області. Готували з нас навідників-операторів гранатомету АГС-17, а до лав 93-ї окремої механізованої бригади потрапив вже в середині березня. Бригаду ми не обирали – обирали нас. Проте більшість не пожалкувала й надалі залишилася служити у складі 93-ї ОМБр.

4 квітня 2015-го року після ротно-тактичних навчань ми виїхали в район проведення АТО, 11-го вже були в селищі Піски Ясинуватського району Донецької області. Там на опорному пункті я пробув до 27 січня 2016-го року у складі 7-ї механізованої роти. Працював оператором-навідником АГС-17, згодом командиром механізованого відділення. Були часи, коли опорний пункт витримував по 4-8 обстрілів за добу, інколи вели вогонь у відповідь наявними засовами. Безцінний досвід позиційної війни у її активній фазі…

Про прес-службу мова не йшла, хоча у журналістів наш опорний пункт був дуже популярний, адже знаходився в епіцентрі подій, а бійці легко йшли на контакт зі ЗМІ й коментували те, що відбувається.

Власне до прес-служби 93-ї бригади запросили у лютому 2016-го року, враховуючи журналістський досвід, участь у бойових дій та бажання залишитися на контракт.

- Як звичайній людині, наприклад, цивільному журналісту, стати прес-офіцером?

- Головне – бажання. Якщо вже є офіцерське військове звання – взагалі дуже просто. Береться "відношення", що військова частина погоджується взяти особу на контракт, потім бажано пройти відповідні курси військової журналістики. Наприклад, я проходив ці курси у Військовому інституті Київського національного університету імені Т.Г. Шевченка, й досі знаходжусь під приємним враженням від рівня викладання та компетенції вчених кафедри. Мені було складніше, бо службу починав солдатом, а на курси потрапив молодшим сержантом. Якщо була військова кафедра, все було б простіше та швидше.

- Якщо не секрет, яка зарплата прес-офіцера?

- Зарплата офіцера прес-служби складає близько 10 тисяч гривень на місяць плюс премія за участь в АТО, якщо ця участь має місце.

- В чому бачили свою місію, як прес-офіцера? Взагалі, місію прес-офіцерів…

- Перш за все, у забезпеченні ефективних комунікацій зі ЗМІ. Тобто прес-офіцер повинен максимально сприяти роботі ЗМІ у межах компетенції військової частини, при цьому виключаючи ризики для особового складу та забезпечення виконання бойових завдань.

Інший напрямок діяльності – створення власних медіа-продуктів, актуальних та цікавих як для ЗМІ, так і громадськості. Наприклад, прес-центр 93-ї ОМБр зосереджував основні зусилля на висвітленні бойової діяльності підрозділів бригади, які виконують завдання на лінії зіткнення в районі проведення АТО. Приділялась значна увага осмисленню набутого бойового досвіду шляхом взяття інтерв'ю у безпосередніх учасників подій, як бійців, так і командирів, аби показати причини прийняття тих чи інших рішень. Готувались матеріали щодо увіковічення пам'яті загиблих героїв. Брали активну участь у спільному проекті Міністерства оборони України та Міністерства інформаційної політики України "Embedded journalists" – закріплення журналіста за військовою частиною в зоні АТО. Працівники прес-центру супроводжували в селище Піски Донецької області журналістів з США, Франції, Великої Британії, Швеції, Фінляндії, Польщі, Ізраїлю та інших і сприяли їхній роботі.

Це один бік роботи прес-служб. Інша справа, що доводиться займатися й внутрішніми комунікаціями – інформуванням особового складу про події та актуальні питання. Власне, тут відбувається в багатьох випадках виконання/дублювання роботи заступників командирів з морально-психологічного забезпечення (колишні "по роботі з особовим складом"). В нашій бригаді можливо в меншій степені, але проблема відносин з "замполітами" в багатьох частинах зберігається.

- Я думаю Ви в курсі того, що офіційна інформація з зони АТО, м'яко кажучи, не викликає довіри у ЗМІ. Як Ви вважаєте: чому одним прес-офіцерам журналісти довіряють, а іншим – ні? Чому на четвертому році війни досі немає виробленої системи подачі інформації, а все залежить від окремих індивідуумів (прес-офіцерів) на місцях?

- Вважаю, що все залежить не тільки персон прес-офіцерів, але й від ставлення командирів частин до роботи власних прес-служб. Якщо нам в цьому відношенні дуже пощастило, й комбриг полковник Владислав Клочков максимально сприяє роботі прес-служби й більшість питань тримає на особистому контролі, то така картина спостерігається не всюди і не завжди.

Звичайно, й людський фактор має місце, коли на нарадах окремі прес-офіцери підіймають питання: як зробити так, щоб відмовити тому чи іншому ЗМІ в роботі. Як на мене, то це повна маячня й невірне розуміння роботи прес-служб. Маємо максимально сприяти роботі журналістів. В окремих випадках, коли є проблеми з представниками деяких ЗМІ (знову ж таки, в наслідок людського фактору чи редакційної політики видання), у нас вистачає інструментарію для того, щоб все пройшло нормально.

Є два головних моменти – відкритість (у межах, коли не це загрожує життю особового складу чи виконанню бойових завдань) та правда. Довіра зникає, коли з'являється брехня. Правда – наша головна зброя, і вона забезпечує довіру як громадськості, так і журналістів.

Що до системи подачі інформації, то вона дійсно не вироблена, не стандартизована, як і багато чого іншого, нажаль. Тому кадри вирішують все.

- Офіційні зведення прес-центру штабу АТО переважно зводяться до статистики кількості обстрілів і не розкривають хоча б приблизної картини того, як воює українська армія, яких локальних успіхів добивається тощо. Здебільшого, таку інформацію ЗМІ отримують від волонтерів. Чому так? І як мало б бути, на Вашу думку?

- Статистика обстрілів корисна здебільшого для фахівців, які можуть відслідковувати динаміку на тому чи іншому напрямку фронту. Знову ж таки, в масштабі всього району проведення АТО вона обмежено репрезентативна. Ми також двічі на день (а під час загострення й частіше) видавали статистику обстрілів, вказуючи детально навіть кількість випущених гранат або черг з кулеметів. Але це відносно невеличка ділянка фронту, й тому з такої інформації можна робити чіткі висновки. До речі, наші інформаційні зведення користувалися значним попитом серед читачів.

Тут проблема в тому, що інформація надходить до прес-центру АТО знизу, від військових частин. Якщо інформація більш докладна – її оприлюднять, як наприклад наше повідомлення про бої на Бахмутській трасі чи в районі села Жолобок.

Важливо максимально, наскільки можливо, відходити від мови офіціозу. Вона не сприймається реципієнтами. Треба говорити з споживачем інформації на мові, яка йому зрозуміла.

Щодо інформації від волонтерів, то вона не завжди коректна й досить часто шкодить бійцям. Так, мали справу з викриванням волонтерами (не зі зла) інформації – який підрозділ де стоїть. Бо волонтерам треба звітувати про передачу адресної допомоги, а у військових все збереження таємниці йде нанівець.

- Чому дуже рідко, тобто, майже ніколи, не повідомляють про нашу "отвєтку" по ворожих позиціях, хоча вона насправді є. Яка в тому логіка чи сенс?

- Логіка в тому, що насправді ворог скований Мінськими домовленостями. Тобто, він порушує їх обстрілами з важкого озброєння, й це є свідченням злочинної суті терористів. Наслідок – санкції та допомога нам від міжнародного співтовариства. Мінськ більше працює проти ворога.

У нас важка зброя відведена. Й давати відповідь на 120-мм міномет з 7,62-мм кулемету як мінімум немає сенсу. Наша "отвєтка" – в потужних укріпленнях, які дозволять без втрат переживати обстріли. Якщо ж до опорного пункту наближається ворожа піхота, що зараз відбувається вкрай рідко, вона успішно знищується стрілецькою та гранатометною зброєю.

Знову ж таки – судячи зі статистики втрат бойовиків, які в рази, а інколи в десятки разів перевищують наші втрати – українські військовослужбовці не хлопчики для биття. Чимало випадків, коли знахабнілий ворог, який активно використовував артилерію чи міномети, напрошувався на адекватну відповідь й таки отримував її. Та й командири підрозділів на власний розсуд приймають рішення про вогонь у відповідь, якщо є загроза життю бійців.

Стосовно успіхів – не завжди є сенс їх демонструвати. Локальний успіх може згодом бути розвинутим у тактичний чи стратегічний. А може, через інформування про нього раніш ніж треба, бути зведеним нанівець. Дуже тонка й делікатна межа.

- Як саме і ким фільтрується інформація, котра надходить з фронту? Як Ви її подаєте, з ким узгоджуєте? І чи так само це все працювало під час "офіційних" бойових дій, коли інформація доходила досить оперативно?

- Я можу говорити за свій рівень. Узгоджується інформація, яка стосується заяв комбрига чи вкрай важливих стратегічних подій. В першу чергу узгоджується з командиром частини, і це нормально.

Але 80-90% іншої інформації, яку прес-служба отримує з інших підрозділів чи служб бригади подається під власну відповідальність прес-служби, в першу чергу, мою. Це моя зона відповідальності. В складних чи сумнівних випадках раджусь та погоджую текст з керівництвом.

Під час "офіційних бойових дій" зазвичай на інформування про події працює більше людей, ніж прес-служба частини. Працюють прес-служби вищого командування, залучаються значні ресурси, тож інформування відбувається в режимі інформагентств.

Менш значні події, такі як бої в районі Жолобка, ми здатні висвітлювати повноцінно й оперативно силами прес-служби бригади. Що й відбувалося.

- Як Вам співпрацюється з журналістами?

- Сподіваюся, вони задоволені співпрацею. У нас усталені відносини з багатьма журналістськими колективами, проте ми відкриті до співпраці з будь-якими представниками ЗМІ. Зазначу, що зараз в районі проведення АТО ми маємо справу здебільшого з професіоналами, причому саме цивільних ЗМІ. Багато журналістів працюють з 2014 року, з ними легко розумітися з напівслова.

Більше того, вони побували в таких місцях, зокрема у нас, де більшість бійців не бувала. Вони ризикують життям не менше, а інколи більше військовослужбовців. З Вікторією та Петром Ковальовим з "5-го каналу", наприклад, вже весною цього року ми потрапляли під мінометні обстріли в Кримському. Журналісти ТРК "Україна" та "112-го телеканалу" виїхали прямо на позиції 29-го блокпосту під час 20-хвилинної паузи в бою 7 червня під Жолобком.

Були навіть не виїзди, а виходи на позиції, що знаходяться на відстані 200 метрів від ворога та перебувають під постійним вогнем. Дівчат-журналістів, щоправда не брали. Дуже ризиковано.

Таких прикладів можна наводити дуже багато. З мого боку – пошана їм та низький уклін за ту справу, що вони роблять, інформуючи суспільство прямо з місця бойових дій. Це чесна, відкрита й дуже небезпечна журналістика. Водночас же цього вимагає суспільство, чи не так? Знати правду. Не зняти ямки після вчорашніх обстрілів, а зняти природу утворення цих ям, самі обстріли.

Рано чи пізно ми прийдемо до тактичної журналістики, коли військові будуть робити фото-відеосупровід бойових дій. І ми робимо кроки в цьому напрямку. Але зараз основне навантаження в районі проведення АТО несуть на собі цивільні відважні журналісти, як і всі ці роки, починаючи з 2014-го.

- Які найбільші труднощі в роботі прес-офіцера?

- Порівняно з роботою цивільної прес-служби, плюсів у військовій, на мій погляд, більше. А я колись керував прес-службою Інгулецького ГЗК і є з чим порівнювати.

Прес-служба військової бойової частини – це цікава робота з різноманітними медіа-приводами, зустрічами з сотнями цікавих особистостей. В моєму випадку, це й достатньо автономна робота, з мінімумом погоджень та постійним пошуком адекватного рішення. На війні постійно навчаєшся. Ти не знаєш, з якою ситуацією стикнешся, що спрацює, а що ні.

Найбільшими труднощами я б назвав проблеми матеріального забезпечення, адже лише в грудні минулого року через Міноборони були придбані для прес-служби ноутбук, принтер та фотоапарат. До цього робітники працювали на волонтерській чи власній техніці.

Величезна проблема з транспортом, адже прес-служба не сидить на опорному пункті чи в тилу, а щодня вирушає на нову точку на нулі. Причому використовуючи саме транспорт журналістів, які приїжджають знімати репортажі. Це обмежує наші власні можливості. А так – все чудово.

- Чи часто стикаєтесь з викривленням у ЗМІ інформації про Вашу бригаду? Чим це, на вашу думку, викликано?

- Останнім часом – все менше. Ми працюємо на випередження, намагаючись розкривати й проблемні питання. В армії, прагнення до якої ми декларуємо, критика – це нормально. Вирішення проблем – в інтересах самої частини.

Є поодинокі випадки коментарів "експертів" з приводу ведення бойових дій. Не заїжджаючи в район АТО і не володіючи ситуацією, яка є, вони, посилаючись на анонімні "джерела", а часто – на ресурси терористів, викривляють реальний хід бойових дій.

Ми відійшли від практики спростувань, просто надаємо свою версію подій з доказами, на цьому все завершується. Маючи розвинений ресурс, як сторінка бригади у Фейсбуці з 20 000 підписників та охопленням аудиторії до 700 000 осіб, цілком покладаємося на даний спосіб донесення потрібної інформації. І він працює.

- Що Ви думаєте про інформаційну політику держави і про доцільність існування Міністерства інформаційної політики?

- Стосовно інформаційної політики держави – треба в даному напрямку працювати й працювати. Особливо в плані протидії комунікаційно-контентній агресії Кремля. Враховуючи динаміку та надлишок інформаційних потоків.

Доцільність існування Міністерства інформаційної політики у його сучасному вигляді самим Міністерством, нажаль, не доведена. Там жаліються на брак коштів, проте не проглядаються ані стратегія дій, ані контентне наповнення.

Не вирішене питання трансляції українських ЗМІ не те що на тимчасово окуповані території, а навіть на прифронтові райони. І це проблема, адже якщо наші бійці мають стійкий імунітет проти ворожої пропаганди, бо щодня мають справу безпосередньо з терористами, то для цивільного населення це проблема. Волонтери ведуть поодиноку роботу з населенням окупованих районів шляхом розкидання листівок безпілотниками чи агітснарядами, але цього замало.

Також не придушено сигнали ЗМІ терористів, навіть елементарним шляхом руйнування веж трансляції.

- Чи потрібно Україні, на Вашу думку, якісна пропаганда і чи варто працювати саме над власною пропагандою, стосовно війни тощо, як це робить та сама Росія?

- Ми фізично не можемо робити пропаганду як масштабу путінської, так і рівня. Пропаганда була завжди візитівкою Росії ще з царських часів, а потім радянських. Зараз вона дуже технологічна. На неї витрачаються мільярди доларів, причому й за кордоном також.

Ми – не тоталітарна країна, у нас існують незалежні ЗМІ. Хоча, на мою думку, в умовах агресії слід обмежувати чи забороняти діяльність відверто пропутінських чи протерористичних сил, які, користуючись демократичністю законодавства, ще працюють в Україні.

- На Вашу думку, наші люди готові до пропаганди (як читачі, так і прес-офіцери, журналісти тощо)?

- Частина населення України, особливо старшого покоління, готова сприймати та сприймає пропаганду. Але цих людей залишається все менше, в умовах мереж, інформаційних потоків пряма пропаганда вже не ефективна. Тому єдиною зброєю може бути й повинна бути Правда, підкріплена фактами, доказами. Як показує практика, така Правда нівелює дії путінських пропагандистів, змушуючи їх спростовувати самі себе, плутатися у власних заяв. І в результаті правота залишається за нами, нам вірять.