Як Україна "подарувала" Польщі двотурові вибори президента

До фінішу президентських виборчих перегонів у Польщі залишилось трохи більше двох тижнів. І хоча Польща є парламентською республікою, де роль президента значна, але далеко не вирішальна, подальші українсько-польські стосунки можуть до певної міри залежати і від результатів цих виборів.

Попри велике розмаїття кандидатів, до сьогодні стало цілком зрозуміло, що реальні шанси на президентське крісло мають лиш двоє з них. Це чинний президент Польщі Броніслав Коморовський і кандидат від консерваторів з "Права і справедливості" Анджей Дуда. Відчайдушний проект Союзу Демократичної Лівиці, сліпуча блондинка Магдалена Огорек, як і давній знайомий українців, непослідовний і непевний Януш Палікот можуть в ході кампанії реалізувати якісь свої політичні завдання, але президентське крісло їм явно не світить.

Донедавна здавалось, що перемога Броніслава Коморовського - питання, скоріше за все, першого туру. Проте, ближче до фінішу, все вже не так однозначно. Виставивши замість себе практично невідомого публіці Анджея Дуду, Ярослав Качинський зробив сильний хід. Непоінформованість електорату про кандидата - це та вада, яка відносно легко усувається за допомогою масованої і грамотної кампанії. Натомість відсутність "політичного шлейфу" у вигляді колишніх провалів, помилок і розчарувань грає явно на користь 42-літньому Дуді. Тому, попри наявну перевагу над суперником, перемога в першому турі для Коморовського - вже радше мрія, ніж вагомий прогноз. Натомість в другому турі під знамена Дуди можуть зібратись прихильники тих, хто вибув з перегонів. Інтрига зберігається. На думку аналітиків, головні питання, за кращі відповіді на які поляки і готові обрати нового президента, стосуються демографічної кризи в країні і безпеки Польщі. Останній пункт, природно, цілком пов'язаний з політикою Росії і становищем України, на допомогу якій зараз налаштоване польське суспільство.

Анджей Дуда

І саме в цьому чинному президенту Польщі чималий сюрприз підклали українці - хоч і зробили це, звісно, мимоволі. Не встигла трибуна Верховної Ради охолонути від виступу польського президента Коморовського, як український парламент прийняв закон, який визнає правовий статус членів Української повстанської армії. Ставлення до якої у польського виборця і дотепер неоднозначне. Таким "прикрим збігом" поспішили, ясна річ, скористатися противники чинного президента, який задекларував себе послідовним і дієвим адвокатом українців як у Польщі, так і в Європі.

Польському президентові вдалося продемонструвати чудеса риторики, щоб і українців не надто засудити, і електорат не дуже розізлити. Він відбувся складними конструкціями про "потребу історичного діалогу", який прийняті закони ускладнюють, про необхідність політичного вирішення всіх питань, і потребу шукати позитив у стосунках, а не акцентуватись на негативі. Викручувався, бідака, як міг. В результаті російський ТАСС почув, як Коморовський закон "засудив", а українські ЗМІ - як порадив "не надавати значення". Поляки скромно промовчали.

Відмивати честь мундира президента кинувся і глава польського МЗС Ґжеґож Схетина, який замість заплутаних і неконкретних відповідей на слизьке питання віддав перевагу рішучим закликам "не спекулювати", не "шкодити національним інтересам" і співпрацювати з українцями виключно "на базі правди".

Але неприємну плямку на електоральному іміджі Коморовського вся ця історія, як не крути, залишила. І якщо в сухому залишку чинний президент вибори програє - нам, не виключено, доведеться зіткнутись з дещо іншою зовнішньополітичною лінією західних сусідів.

Бо, з одного боку, кандидат від Права і справедливості відрізняється навіть меншою любов'ю до Росії, ніж Коморовський. Проте, з іншого боку, ідеологія польських консерваторів не може поділити на нуль все, що трапилось між українцями і поляками в першій половині двадцятого століття - як то достатньо успішно зробив чинний президент. І Польща, замість активної проукраїнської позиції на світовій арені, може піти логічним для національно свідомих консерваторів шляхом - в бік ізоляціонізму.

Ні на краплю не заперечуючи проти того, що закон про визнання статусу борців за незалежність України був потрібен давним-давно, все ж виникає маса питань до української влади.

В першу чергу - до законодавців, які прийняли явно "сирий" документ. Віце-спікер ВР Андрій Парубій протиснув це голосування, хоча навіть автор законопроекту Шухевич пропонував відкласти на доопрацювання. Про недоліки і неопрацьованість закону вже встигли поговорити науковці масштабу Джеймса Шерра, Андреаса Умланда та Марка Крамера, які не без підстав засумнівались у тому, що тепер дослідники радянського минулого можуть ненароком стати злочинцями. Вочевидь, чітко прописані пасажі про дослідження всіх аспектів діяльності УПА - в тому числі, й протиправних, з наступною їх оцінкою, дозволили б дружньому до нас президенту Польщі чіткіше відповідати на закиди журналістів та політичних противників.

Та питання є і до представників виконавчої влади - зокрема, до Міністерства закордонних справ та Міністерства інформаційної політики (яке й собі приліпило в положенні "поширення суспільно важливої інформації" не тільки в Україні, але й за її межами). Не треба бути пророком, щоб зрозуміти, який резонанс за кордоном матиме "закон про УПА". І дещиця зусиль - чи зусилля Дещиці, приміром, в польській пресі, спрямовані на роз'яснення суті і причин прийняття нового закону, теж могли б зняти чимало питань.

Давно-давно, з десяток років тому, українські політики любили говорити, що добре би було нашій державі стати регіональним політичним центром, до якого дослухаються хоча б безпосередні сусіди. Зараз та мрія ненароком справдилась. Залишилось лиш звикнути думати перед тим, як щось сказати.