Путін подався торгувати на "східний базар"

Гіпотетично Росія, Туреччина, Іран та Азербайджан могли би створити потужний нафтогазовий картель. Біда (для Путіна) полягає лиш в тому, що політично вони несумісні.

Серія зустрічей, проведена російським президентом впродовж останніх двох днів, на перший погляд може видатись дещо хаотичною. Азербайджан, Туреччина та Іран, попри географічну близькість, є вельми далекими як в політичних преференціях, так і в геополітичних інтересах. Єднає їх хіба лишень явна відсутність політичної зарази, яку на Заході прийнято називати демократією.

Формальні приводи для розмови між цими державами та Росією були начебто зовсім різні. Говорили про Сирію і про Нагірний Карабах. Говорили про потік російських туристів і спільні транспортні магістралі. Говорили про мир, дружбу і співробітництво миролюбних держав у цьому жорстокому і несправедливому світі. Не зовсім зрозумілим залишилось лишень одне - чому саме зараз і саме в такому спішному порядку Путін зустрівся з усіма цими людьми. І чому, судячи з усього, аналогічні зустрічі ще не раз трапляться в найближчому майбутньому.

Особливо якщо зважити на той факт, що жоден з вчорашніх співрозмовників не був і не є беззаперечним союзником Росії. Ердоган збив російський літак - за що злегка покаявся, і хоче викинути з Сирії Асада - в чому каятись не збирається. І на додачу голосно сумнівається в "Кримнаші" - навіть за день до зустрічі з Путіним і в процесі інтерв'ю з ТАССом.

Азербайджан - це природній і послідовний союзник саме Туреччини, а не Росії. Тим паче, поки російські бази "бережуть мир і спокій" у Вірменії.

Іран зробив все можливе для того, аби невисокі ціни на нафту стали ще нижчими, а російський бюджет з небагатого перетворився на різко дефіцитний.

Втім, між цими країнами є ще і певна економічна близькість. Росія та Іран потужні видобувні держави. Азербайджан має як власний немалий видобуток, так і транзитні можливості. Туреччина, гіпотетично, може стати гігантським нафтогазовим хабом між Європою та Азією.

Скоординувавши політику цих держав, російський президент сподівається повернути собі помітну частку впливу на функціонування європейської економіки.

Отримавши можливість впливати на постачання Європи вуглеводнями з Близького Сходу, Путін хоче повернути собі до рук новий "газовий меч". І ніякі американські супертанкери чи кораблі зі зрідженим газом Європу - принаймні, впродовж найближчих років - незалежною від цих поставок не зроблять.

Задля досягнення цієї мети Путін закриє очі на збитий літак. Закриє очі на інтереси Вірменії в Нагірному Карабаху. Дасть Тегерану стільки зенітно-ракетних комплексів, скільки там захочуть.

Біда лише в тому, що всі без винятку учасники цих розмов чітко розуміють, що нова "Вуглеводнева Вісь" більше потрібна Кремлю, ніж їм самим. Бо попри всю антиєвропейську риторику що Тегерану, що сьогоднішньої Анкари, протистояти Заходу - принаймні, в короткотерміновій перспективі - вони не збираються. Вони хочуть отримати свій шмат прибутку від видобутку чи транзиту вуглеводнів, і захистити свої інтереси в регіоні. У випадку з Іраном і Туреччиною - ці інтереси мають явно протилежний характер, як у Сирії, так і по всьому Близькому Сходу.

Тому й ціну за свою співпрацю з Росією вони виставлять вельми немалу. І проситимуть щораз більше. При тому в якийсь момент вони почнуть просити взаємно протилежних речей. Власне кажучи, вони вже почали це робити - стосовно майбутнього Сирії, де Іран мріє побачити алавітсько-шиїтську хунту - хай і з Асадом на чолі, а Анкара бачить потужну суннітську державу з ісламістським ухилом.

І ніяке бажання допомогти "дорогому другу Володимиру" нагнути підступний Захід, цей різномастний східний базар до купи не зцементує. Хоч и й тому, що бажання такого ні в кого, схоже, і немає.