Як росіянам вдається любити Шойгу і Лаврова

На даний момент діяльність Володимира Путіна на посту президента Росії схвалюють 85% росіян. Незадоволені роботою глави держави 14% опитаних, інформує нас "Левада центр". Що, врешті, не надто відрізняється від усіх попередніх результатів. До цих результатів всі звикли, і зміняться вони, вочевидь, тільки тоді, коли за Володимиром Володимировичем зіграють "Лебедине озеро", і його наступник візьметься боротись з культом особистості. Втім, цікаво інше.

Соціологи не обмежились черговою констатацією про "путіннашевсьо", а спробували сформувати трійку державних посадовців, яким росіяни найбільше довіряють.

Після Путіна (з рейтингом 56%), друге місце зайняв глава Міноборони Росії Сергій Шойгу (24%). На третьому - міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров (21%).

І якщо до всезагальної підтримки Путіна ми вже давно звикли – король сонце, без нього не настане весна, не прилетять стерхи, і не почнуть розмножуватись снігурі в сибірських лісах, то з двома наступними персонажами все-таки дивно.

Бо звідки любов до генерала, який не виграв жодної війни (в Криму бойових дій не було, а грузинську війну "виграв" все-таки Сердюков), і який ховає своїх людей, вбитих на Донбасі, як собак – на таємних цвинтарях, без воїнських почестей і з жалюгідними подачками для рідні, яка не сміє сказати жодного слова про смерть своїх близьких? Для лібералів він мав би бути "каральним мечем режиму", натомість для адептів "руського міра" – тим, хто причетний до явного і очевидного "зливу" цієї ідеї заради дрібних геополітичних інтересів.

Рівно як незрозуміло, звідки тотальне схвалення дій дипломата, який прийняв з рук попередника Росію, до думки якої дослухались в цілому світі, і довів її авторитет до стандарту Північної Кореї? Ні, не сам, звичайно, він це зробив, але все-таки?

І тут, здається, можливі лиш два пояснення.

Перше з яких – це те, що і Шойгу, і Лавров у голові пересічного росіянина це не живі люди – і навіть не "погані бояри". Це втілення богоносного президента. Його права рука з дрючком і ліва – з дипломатом. Тому, що б ці руки не робили, і як би вони це не робили, засуджувати їх дії – це все рівно, що засуджувати дії самого президента. Тому і Шойгу, і Лавров – завжди мають рацію. "Інакше їх би там не тримали".

А інше пояснення такого хитрого феномену "народної любові і довіри" полягає, вочевидь, в своєрідному виправданні власного нічогонероблення за допомогою величі країни – реальної чи уявної, яке було вельми популярне в пізньому Радянському Союзі, і, вочевидь, без особливих модифікацій перебралось до сучасної Росії.

В Росії третій рік поспіль знижується рівень реальних прибутків, і це відчуває на собі 90% населення, але нічого не робить для зміни ситуації. Навіть на заробітки не їде.  Зате російська армія взяла Алеппо! Тому росіяни – громадяни сильної держави, і міністр оборони цієї країни, безумовно, заслуговує на довіру та повагу.

МЗС переконує росіян, що ракети Китаю з ядерними боєголовками за сотню кілометрів від кордону "нікому не загрожують" – значить, МЗС дбає про росіян і вирішує їхні проблеми. Напевно, там домовились з китайцями, що в боєголовках ракет буде китайський шир потреб, тому боятися нічого! Як тут не любити душку-Лаврова?

Ми не можемо чи не хочемо змінити цю владу – тому варто повірити, що вона хороша! І міняти її, звичайно, не треба. От така химерна виходить у наших сусідів логіка. І добре було б нею не заразитись, бо момент війни і неспокою, які ми зараз переживаємо, стимулюють появу не тільки "противсіхів" і "всепропальців" – але й отаких от картонних патріотів.