Коли Путін проситиме їжу за утилізацію своїх ядерних помиїв

Вже усім зрозуміло, що бійня на Майдані, анексія Криму і війна Донбас – це частини одного великого кремлівського плану. Плану з повернення (точніше, на момент початку Майдану – залишення) України в пострадянському, а по суті – в неорадянському світі. І до певного моменту, нехай і з проблемами, цей план працював. Але далі не так сталося, як гадалося (і планувалося)…

І цей план перестав працювати. Ще в 2014-му і на початку 2015-го Росія мала стратегічну перевагу – та дії України і її західних союзників зламали цю перевагу. І в широкому сенсі зараз уже можна говорити, що Росія програла. Україна випала із російської орбіти, із "русского мира", і навряд чи колись туди повернеться. Крим – це, звісно, певний успіх, принаймні, територіальний. Але – якщо вже навіть кобзони дозволяють собі заявочки про "непідйомну ношу", то яка ж це перемога? Навіть плебс рано чи пізно щось запідозрить. В тому числі й той, якому "хоч каміння з неба".

Здавалося, саме час грати у "17 миттєвостей весни". Тобто починати сепаратні переговори – наприклад, із майбутнім президентом США (в тому, що ним стане Гілларі Клінтон, сумнівів не має бути уже навіть в Кремлі). Саме з ним, бо, за великим рахунком, вся антипутінська коаліція тримається саме на Штатах. Але в реальності ми бачимо, що Кремль продовжує творити свої чорні справи в Сирії, продовжує нагнітати ситуацію на Донбасі, навіть не заїкається – на рівні хоча б придворного клоуна Жириновського – про можливе повернення Криму. Чому?

З одного боку, імперськість тисне. "Великая страна" має говорити лише з позиції сили – інакше яка це тоді велика країна? Втім, тут непогано було б згадати уроки історії, конкретно – того персонажа, з яким порівняв Путіна український нардеп Гончаренко. Той теж говорив із усією Європою з позиції сили, а завершив відомо чим. Сумніваюся, що в оточенні Путіна немає нікого, хто знав би історію Другої світової війни. Тому…

Є на східних кордонах Росії така маленька країна – КНДР. Країна, яка була б абсолютно нецікава усьому світу (багато людей цікавить, скажімо, життям сучасного В'єтнаму чи Лаосу?), якби не одне "але". Там вже більше півстоліття керує такий собі Кім Ір Сен. До речі, реально керує – 4 роки після смерті він залишався президентом країни, а з 1998-го є "вічним президентом КНДР". Чим не приклад для Путіна? Та поки що він і його країна є прикладом у дечому іншому.

Час від часу північні корейці лякають увесь світ заявами/чутками про ядерні розробки, аж до випробування атомної бомби. Втім, як ця хвиля розпочинається, так вона і закінчується. Чому? Та тому, що всі ці заяви – особливо при сину та внуку "вічного президента" – не що інше, як торг. Так-так, торг – а ядерна програма це той товар, який можна вигідно обміняти. Наприклад, на продовольство. Чи на щось інше, чого в "Могутній процвітаючій державі" (це офіційний девіз Північної Кореї) немає і бути не може. Система працює просто – лякаємо світ атомною бомбою, потім обіцяємо, що більше не будемо, якщо дасте поїсти. Наїдаємося. А потім повторюємо фокус.

До чого в цій статті КНДР? Та до того, що поведінка Росії в останній рік дуже сильно нагадує саме північнокорейську модель. Донбас і Сирія виглядає лише розмінною монетою, аргументом у великих торгах. Не підтвердженням своєї величі, не плацдармом для захоплення усього світу, як це було за часів СРСР – а банальною північнокорейською ядерною зброєю. "Дайте їсти, бо бахнемо". Тільки, звісно, Росія – не КНДР, тому ставки і вимоги тут більші, солідніші. Але модель ну дуже схожа.

І одного разу Путін прямо проговорився – у випадку із плутонієвою істерією. "Зніміть санкції, бо перестанемо утилізовувати". Риторика – один в один. А, крім того, на користь цієї версії говорить і те, що Росія постійно активізує ситуацію в гарячих точках перед черговими перемовинами – щоб потім з чистою совістю сказати, що зараз все залагодимо, от тільки що мені буде за це?

Звісно, якщо в Кремлі уже всі збожеволіли і реально вважають себе супердержавою, яка здатна воювати не те що з Європою, а із самою Америкою – тоді всі ці версії виявляться мильною булькою. Та все-таки є підстави вважати, що в Москві розгубили ще не всі клепки, тому тамтешня влада більш-менш об'єктивно оцінює ситуацію. І, розуміючи свою стратегічну поразку, просто веде тактичні торги. Отут ми натиснемо – а потім відпустимо, якщо отримаємо те-то і те-то. Звісно, поки що не банальне продовольство. Поки що. Два роки тому і "Іскандери" з санкцій сміялися, а нині вже плачуть.

В цю схему, до речі, чудово вкладається і зменшення фінансування того ж таки Придністров'я. Це Радянському Союзу було потрібно нарощувати свою присутність – в Єгипті та Анголі, В'єтнамі та Кубі. Путінській Росії досить того, що Придністров'я існує, існує як такий собі "загашничок", який у разі чого можна буде використати як черговий елемент для торгів. (І Крим так само – відкладений на антресолі, але прийде час, будуть торгуватися і ним, як зараз торгуються Донбасом. Всі ці "товари" мають певний термін використання.)

Отак Росія з вершин Радянського Союзу, який дійсно був гравцем світового масштабу (на чому, правда, і надірвався) скотилася до рівня Північної Кореї, яка просто хоче вижити. І заради цього готова на все – Донбас розгромити, Алеппо знищити. До речі, і ядерну зброю теж викладе у свій час. Як, можливо, останній козир. І, можливо, уже після Путіна. Але обов'язково викладе. Просто вони нічого іншого уже не уміють. Перемогти їм не вдалося – і навіть Білорусь уже поглядає, як би зручніше та комфортніше (перш за все для самого Лукашенка) стрибнути у гречку. А більше у Росії союзників і не залишилося – хіба кілька куплених "за три копійки" тихоокеанських островів.

От і виходить, що єдина модель взаємодії із цивілізованим світом – це отакі от шантаж-торги. "Бачите, як тут погано? Зніміть санкції, бо буде ще гірше". Північна Корея на 1/9-й частині суходолу. Це було б навіть смішно – якби не було так гірко.