Як Алан Чумак створив сучасний російський "зомбоящик"

В брежнєвські, особливо другу половину його правління, часи в Радянському Союзі існувала така негласна суспільна угода. Влада робила вигляд, що говорить правду – а народ робив вигляд, що вірить цій правді. Люди чудово розуміли, що життя в їхній країні зовсім не таке, як про це говорилося на партзборах і з трибун, з газетних шпальт і з екранів телевізорів. Але, закриваючи очі на цю брехню, суспільство отримувало те саме від влади. Та закривала очі на якість роботи, на напівкапіталістичний формат існування ринків і дачних кооперативів та інші. Усі усім брехали і чудово це розуміли. Стосувалося це і телебачення.

Але після того, як останній генсек імперії Михайло Горбачов оголосив Перебудову – ситуація змінилася. На екранах почали з'являтися гострі, так звані "перебудовні" фільми, починаючи із абуладзівського "Покаяння", 1987-го (в один рік із шедевром Абуладзе) народилася передача "Взгляд", яка змінила уявлення радянських людей про телебачення. Телевізору почали вірити. Звідси, наприклад, шалена популярність трансляцій першого більш-менш демократичного З'їзду народних депутатів.

Але разом з тим цю унікальну довіру людей до телевізора – де вперше з часів його появи почали говорити хоч якусь правду, – почали використовувати у своїх приватних, і далеко не чистоплотних, інтересах. А люди, не розібравшись у ті буремні перебудовні роки, сприймали на віру усе…

До чого тут померлий вчора у Москві Чумак? А він став одним із перших подібних персонажів – і до певної міри головним. Адже навіть його головний конкурент, хмельничанин Анатолій Кашпіровський, не мав такого тотального доступу до телеефіру. А у Чумака він був – кожного дня радянські люди ставили біля екранів своїх телевізорів (де увечері вони дивилися гострі і актуальні репортажі журналістів "Взгляду") банки з водою і заряджали їх, заряджали… І дозаряджалися до того, що Чумак переміг "Взгляд".

Власне, не стільки Чумак, як фізична особа, скільки "Чумак", як ідея – ідея можливості, ба більше, реальності скормити телеглядачам будь що, і він це, висловлюючись словами іншої української легенди кінця 80-х, Богдана Титомира, "схаває". І він – схавав.

Схавав спочатку навалу серіалів, потім були реаліті-шоу і паралельно з ними передачі про якісь фантастичні речі, починаючи від "снігової людини Зани" (у свій час я передивився море передач про неї – і лише в одній спромоглися визнати, що "діти Зани" це ніякий не плід схрещення людей і йєті; всі інші продовжують "кормити" людей цією непозбувною "сенсацією") і закінчуючи вже зовсім неймовірними дивами та чудовиськами. Схавав – і привчився усьому цьому вірити.

А після появи Володимира Путіна – привчився вірити і політичним вигадкам. Власне, перший, пробний камінь мав місце ще 1996 року, коли із напівмертвого Бориса Єльцина зробили персонажа, який виграв президентські вибори. Але то була, так би мовити, разова акція. Після зміни керівника Кремля цю справу поставили на конвейєр.

І у підсумку це призвело до того, що 2014 року люди, яким це за півроку до того відомий кремлівський пропагандист Соловйов пояснював, що Крим Росії геть не потрібен – аплодували проекту "Крим наш" (озвученому в тому числі й тому ж таки Соловйову; і нікого це не збентежило).

Коли говорять, що нинішні часи на Росії схожі на брежнєвський застій – забувають одну важливу відмінність. Тоді люди не вірили пропаганді. Не вірили телевізору. Вони просто приймали правила гри, чудово розуміючи, що все те, що говорять їм компартійні начальники наживо і з телеекранів – брехня. А нині російський телевізор набрав такої сили, що підкорив собі суспільство. Підкорив і змусив вірити собі.

А одним із зачинателів цього процесу став – скоріш за все, несвідомо (хоча, хтозна, чим керувалися в КДБ, пускаючи його в ефір) – якраз Алан Чумак. Це його дітище нині керує Росією. Тому він, в принципі, мав би померти щасливим – бо те, з чого починав він, перемогло цілу країну.