Зустріч Волкера і Суркова. Чому Росії корисно знати американських класиків

У політиці випадковостей не буває - навіть те, що здається таким, в кінцевому підсумку вписується в загальний контекст таким чином, що починає виглядати частиною плану, пише "Ділова столиця".

Зв'язок подій, що випали на сьогоднішній день - явище саме такого роду.

Почнемо з давно анонсованої зустрічі між спецпредставником США по Україні Куртом Волкером і помічником президента РФ Владиславом Сурковим в Мінську. Їх можна було б назвати колегами, але першому доводиться мати справу з проблемами, що виплекані іншим - кремлівським "смотрящим" за віджатими територіями.

Зустріч, як і слід було очікувати, пройшла без зайвого шуму. Головний її підсумок у тому, що вона відбулася: попередниця Волкера, Вікторія Нуланд, востаннє бачилася зі своїм московським візаві ще в жовтні. Саме тоді, як стверджували в Москві, було домовлено спільно примушувати Київ до дотримання мінських угод. Але в нинішніх обставинах Вашингтон не демонструє навіть натяку на можливість такого компромісу.

Про те, що Волкер - яструб, не згадував, здається, лише лінивий, але справа зовсім не в особистих якостях американського емісара, а в трансформації зовнішньополітичних установок Вашингтону, під які, власне, і підбирали кандидатуру.

Були б Волкер і Сурков боксерами, сьогоднішню зустріч у Мінську цілком можна було б назвати дуеллю поглядів. Сурков може скільки завгодно розповідати про те, що зустріч пройшла в конструктивному ключі, що сторони домовилися про продовження спільної роботи і навіть окреслили перелік тем для наступної зустрічі, але вся справа в тому, що можливості маневру для Кремля стискуються подібно до шагреневої шкіри. Президентські вибори все ближче, і, судячи з активності президентської команди, яка несе мало сенсу, але багато пафосу, і особисто Володимира Путіна в Криму, тема "повернення в рідну гавань" окупованого півострову буде подаватися як центральний епізод третього терміну. Але логіка вимагає вивести ставше незручним українське питання з фокусу кампанії мобілізації електорату (виборчою її в російських реаліях назвати, м'яко кажучи, проблематично). Тому саме час починати приміряти білий одяг миротворця. Що передбачає, як мінімум, імітацію просування Мінського процесу в спробі виграти ще трохи часу.

Тут варто згадати, що сьогодні ж Путін призначив нового посла у США. Причому ним став не хто-небудь, а заступник міністра закордонних справ Анатолій Антонов. Який, до речі, при Обамі послужив заступником міністра оборони з питань міжнародного співробітництва, а при Буші - шефом департаменту з безпеки та роззброєння. Загалом, фігура, відома американцям і, в якійсь мірі, навіть комфортна після "токсичного" Сергія Кисляка, спілкування з яким дорого обійшлося оточенню президента Трампа. До речі, Антонов очолював російські делегації на переговорах у Домовленності про нерозповсюдження ядерної зброї, з огляду дії конвенції про негуманну зброю, про заборону хімічної та біологічної зброї, а також щодо багатосторонніх механізмів експортного контролю. Загалом, Антонов - символічний голуб миру.

Втім, Кремлю дуже непрозоро натякають, що в комплекті до одягу непогано б освоїти і махання білим прапором. Бо справа не лише в тім, що і Волкер, і Пентагон заговорили про перспективи надання Україні летальних оборонних озброєнь - Москва до таких промов вже встигла звикнути. Куди цікавіше в контексті зустрічі Волкера з Сурковим те, що рішення про припинення видачі віз росіянам дивним чином теж сталосья саме сьогодні. І ряд російських коментаторів симптоматично пов'язав це з курсом США на зміну путінського режиму.

Але, мабуть, найбільш символічний збіг полягає в тому, що всі ці події припали на річницю радянського вторгнення в Чехословаччину. Ніби хтось слідом за Вороном Едгара По вирішив повторити: "Nevermore!". Але чи зрозуміють цей натяк в Москві?