Візит Путіна до Вірменії: Вбивця на поминках

Рішення Володимира Путіна відвідати столицю Вірменії на запрошення глави цієї держави для участі в пам'ятних заходах, присвячених 100-річчю геноциду вірмен в Османській імперії вийшло несподіваним.

У світлі великих надій, які ще донедавна Росія покладала на Туреччину як на новий транзитний коридор, з допомогою якого вдасться переграти і Київ, і Брюсель, такий візит виглядає як мінімум дивним.

Бо вже сто років на всі спроби нагадати про кривавий злочин проти вірменського народу Туреччина реагує надривно - щоб не сказати істерично. Досить сказати, що Анкара зуміла посваритись навіть з сьогоднішнім папою Римським, який "мав нахабство" згадати про факт геноциду. Кров вірменів, вину за геноцид яких Туреччина так і не визнала, схоже, не дає спокою спадкоємцям "младотурків" дотепер.

З одного боку, подібний жест виглядає наче красиво. Знищення вірмен визнано геноцидом не тільки у Вірменії чи Греції, але й в Німеччині, Польщі, Нідерландах та ще двох десятках країн - включно з 43 штатами у США. В самому турецькому суспільстві питання відповідальності за цей злочин ставиться письменниками та інтелектуалами - приміром, відверто геніальним Орханом Памуком. В цьому контексті крок російського президента виглядає цілком достойно і прогресивно.
Цікаво інше. Той самий Путін, який ще кілька місяців тому так енергійно загравав до Ердогана в період, коли надіявся втягнути Туреччину в газову авантюру, чомусь не казав турецькому президенту ні єдиного слова про необхідність подолання старої ворожнечі, примирення з постраждалим народом і т.д.

Післязавтра той самий Путін їде до вірменів відзначати дату кривавого геноциду. І вже в Єревані він, ясна річ, ні слова не скаже про російсько-турецьку дружбу. Він буде говорити з Сержем Сргсяном про "взаємодію в інтеграційних об'єднаннях, а також актуальні регіональні та міжнародні теми". А Вірменія "природній ворог" Азербайджану, активний розвиток якого може доламати й без того ветху "газову зброю" в руках Путіна.

От про цю "природну ворожнечу" і варто було б задуматись - у першу чергу політикам в Баку та Анкарі, але також і в Єревані. Бо стимулюючи давню ненависть, Росія отримую чудесну можливість тримати Вірменію на короткому повідку - і спекулювати геополітичними інтересами Азербайджану та Туреччини.
Поки азербайджанці вірять, що вірмени - їх найзліший ворог, останні мусять думати, що Путін і російська армія - їх єдиний порятунок.

І немалу роль в цій ненависті грає кров, пролита сто років назад. Кров, через яку поки не можуть переступити ні кати, ні їхні жертви. Кров, яка спонукає проливати іншу кров - у тому ж Нагірному Карабаху.

І якщо в Анкарі, Єревані і в Баку колись відважаться відверто поговорити про те що трапилось сто років тому - відкинувши недоречну національну гординю чи бажання "підрихтувати історію", і назвавши речі своїми іменами - то ймовірно, з'явиться можливість вибачитись і простити. Як простили одне одному, приміром, поляки і українці - полонізацію, пацифікацію, Волинську різню, окремі "подвиги" УПА та Армії Крайової. Простили все, до дна, і тепер ніяка імперсько-дипломатична харя не зможе розповісти ні в Києві, ні у Варшаві, хто кому друг, а хто кому ворог. І якщо з якоїсь шпари в підлозі вилізе якесь непорозуміння, яке почне говорити про "поганих поляків" - то можна надіятись, що українці чітко знатимуть, за чиїм завданням сюрчатиме такий цвіркун.

І якщо туркам та вірменам вдасться перегорнути ту сторінку - не виключено, що далі вдасться домовитись про мир і на кордоні Карабаху. Помітні частини національних бюджетів двох не надто багатих держав замість радянського військового залізяччя будуть витрачатись на щось корисніше. Не буде ні "Турецьких потоків", ні ботоксного обличчя підстаркуватого чекіста на відзначенні річниці жахливого злочину. На який йому, можна бути певним, глибоко наплювати. Як наплювати на радянський геноцид українців, "велику перемогу дідів", на яку їх тодішні чекісти гнали як залякане стадо на погибель, чи будь-яку іншу безвинну кров. Бо кров Путіну потрібна не для співчуття. Просто без свіжої крові упир починає хиріти.