Вірменська революція: Чому вірмени програють своєму Путіну

Не зважаючи на те, що Серж Саргсян таки був обраний 17 квітня прем'єр-міністром Вірменії, запеклі протести у країні продовжуються — хай і без особливої надії на успіх. Лідер протестного руху Нікол Пашинян закликає прибічників паралізувати транспортні комунікації, блокуючи дороги фурами та сільгосптехнікою, і стверджує, що перемога вже десь неподалік. Новообраний прем'єр-міністр заявляє, що не потерпить "атмосфери вседозволеності у Вірменії". Католикос всіх вірмен Гарегін ІІ закликає обидві сторони конфлікту "поважати закон і проявляти взаємну повагу". А поліція продовжує затримувати учасників протестів — станом на обід п'ятниці було затримано 166 осіб. Що, зважаючи на масштаб протестів, не так то й багато — особливо, якщо зважити на той факт, що більшість затриманих за декілька годин випускають. У Росії, як водиться, бачать у протестах в Єревані "довгу руку Заходу" - а найбільш просунуті аналітики натякають навіть на те, що, можливо, Кремлю варто було підтримувати не Саргсяна, який за десять років на президентській посаді відверто набрид виборцям і не виконав більшість передвиборних обіцянок — а когось молодшого із його ж партії. Тоді б і протести були далеко менші. Хоча тут росіяни, звичайно, лукавлять. Бо як би хто не ставився до Саргсяна, "вірменським царем" він став завдяки власним талантам, а не московській протекції. Причиною його перемоги були грамотні й жорсткі політичні інтриги, а не вітання від Дмитра Медвєдєва.

На тому, що протести не є "проросійськими" або "прозахідними", наполягають і організатори акції. "Називати цей процес прозахідним, проросійським, антиросійським або антизахідних категорично неправильно, - запевняє один з організаторів акції Ален Симонян. - Вірменія завжди відрізнялася тим, що у нас намагалися прив'язати всі ці процеси до будь-якого політичного центру, але виявлялося, що насправді це чисто вірменський протест".

Загалом, короткотермінові перспективи протестів видаються не надто втішними — ані критичної маси людей для швидкої перемоги, ані ефективного плану щодо подальших дій в опозиції наразі, схоже, немає. На користь опозиції могла би зіграти надмірна жорстокість влади у придушенні протестів, що автоматично призвело б до лавиноподібного наростання невдоволення громадян — але наразі силові органи, явно за вказівкою Саргсяна, поводяться цілком у межах пристойного.

А от у більш віддаленому майбутньому сьогоднішні протести можуть принести свої плоди. Демонстративно й безцеремонно взявши владу (від якої публічно обіцяв відмовитись у разі схвалення нової Конституції), Саргсян автоматично бере на себе й усю відповідальність за економічне й політичне життя країни. Радикально покращити яке, перебуваючи у прем'єрському кріслі, він явно не зуміє — як не зумів того зробити за 10 років у президентському кріслі. Разом з тим зростає незадоволення і в правлячій Республіканській партії, де чітко розуміють, що негатив, який викликає поведінка Саргсяна в суспільстві, проектується і на політсилу, до якої він належить. Все це разом дозволяє припустити, що за чотири роки Саргсян, скоріше за все, таки позбудеться свого місця. Або ж, якщо "вімиенський цар" вирішить піти ва-банк, на країну може чекати далеко менш "оксамитова" революція.