Від кого залежить подальша доля "плану Маршалла для України"

Сьогоднішня інформація віце-прем'єра й міністра економічного розвитку та торгівлі Степана Кубіва стосовно розмірів "плану Маршалла для України", який, за інформацією посадовця, передбачає "як мінімум 5 млрд. євро щорічної підтримки реформ, які спрямовані на економічне зростання та розвиток", продемонструвала, що ініціатива все ще жива.

І, більше того, має якісь шанси прозвучати на листопадовому самміті Східного партнерства, як то і було передбачено авторами ініціативи - двом екс-прем'єрам Литви Андрюсу Кубілюсу і Ґядімінасу Кіркіласу, та колишньому главі МЗС Пятрасу Вайтєкунасу. Які й займаються активним лобіюванням плану в європейських політичних інституціях.

Насправді, "План Маршалла для України" – не така вже й нова ідея. Вперше про подібну ініціативу заговорили в 2007 році – тоді недержавна організація People-Centered Economic Development навіть розробила узагальнений проект ключових реформ, спрямованих на стимуляцію економіки та покращення життя громадян України, і оцінила потребу в зовнішньому фінансуванні цих реформ. В 2008 році план було передано в USAID. На тому його слід в історії губиться. Хоча ні – в 2014 році про той план дуже схвально відгукувався англійський підприємець та мільярдер Річард Бренсон. Потім про необхідність подібного плану говорив багато правильних слів інший мільярдер – Джордж Сорос. З аналогічним успіхом. У квітні вже 2015 року в Бундестазі Німеччини громадська ініціатива Marshallplan für die Ukraine була зареєстрована петиція щодо реалізації плану допомоги Україні. Про подальшу долю якої теж наразі відомо небагато.

І ось до справи взялись литовські політики. На початку цього року "План Маршалла для України" офіційно затвердив литовський Сейм, а в березні - Конгрес Європейської народної партії (ЄНП), згадавши про нього у своїй підсумковій резолюції.

Але практична можливість отримання грошей на реалізацію будь-якого макроекономічного плану, здатного не просто заповнити крихітну дірочку в державному бюджеті України, а реально змінити економічний ландшафт України, залежить від трьох критично важливих елементів.

Перший з них – згода потенційних спонсорів. Серед яких творці плану називають Всесвітній банк, Міжнародну фінансову корпорацію, ЄБРР і Європейський інвестиційний банк. А також ЄС, США, Японія та Німеччина. З ними працюють литовці. З ними потроху працюють поляки. Можливо, до справи слід взятись і українському МЗС?

Друга, і, можливо, навіть важливіша умова отримання допомоги – це наявність якогось плану. Загальні моменти якого можуть, звичайно, розробити у Вашингтоні чи в Брюсселі, але конкретикою, "живим м'ясом" мусять наповнювати українські експерти. Або їхні західні колеги, які приїхали до України і півроку чи рік подивились на ситуацію зсередини. "Маршаллівських" грошей не дадуть ні "младореформаторам" на журналістські розслідування, ні міністерським посадовцям на додаткові виплати їх підлеглим за "інтенсивність праці". Їх дадуть тільки бізнесу – за умов гарантованого покращення ділового клімату з боку держави.

І з цього випливає третя – можливо, найменш реальна передумова отримання фінансування "плану Маршалла" – це готовність української влади його виконувати. Відмовитись від "захисту українського виробника", зруйнувати митні бар'єри. Махнути рукою на долю "національного автопрому" з його викрутковою збіркою і дикими цінами. На долю українських виноробів, Махнути рукою на всіх. Притому до отримання грошей, а не після. Проблема лише в тому, що власники більшості цих бізнесів – або їх повноважні представники – сидять у Верховній Раді. І їм простіше махнути рукою на план Маршалла.

Біда в тому, що якщо махнути рукою на порятунок української економіки сьогодні, то за рік-третій рятувати стане нічого. Бо якщо зважити на темпи втечі кваліфікованої робочої сили, яка після отримання безвізу з ЄС тільки підвищиться, реалізовувати план Маршалла – в сенсі, не звітувати, а вирощувати урожаї, плавити сталь чи писати комп'ютерні програми, буде вже нікому.