В гостях у Ердогана: Чому Зеленському примарився українсько-турецький союз проти Путіна

На перший погляд, сьогоднішня спільна прес-конференція президентів Володимира Зеленського та Реджепа Ердогана – як і їх вчорашні спільні заяви - могли видатись розмовою давніх союзників. Сторони робили взаємні компліменти, будували плани стратегічної співпраці і демонстрували глибоке і щире взаєморозуміння, здавалося, з усіх без винятку питань. Втім, якщо вдуматись у суть сказаного обома президентами, стає помітною одна тенденція. Суть її полягає в тому, що фактично всі заяви турецького президента стосувались економічної тематики. Зокрема, Ердоган заявив, що "настав час фіналізувати переговорний процес щодо укладення Угоди про вільну торгівлю", переговори стосовно якої тривають вже без малого десять років. Похвалився наявним товарообігом між країнами в 4 мільярди доларів – і вкотре нагадав свою улюблену тезу про те, що його слід наростити до 10 мільярдів. І зовсім скромно згадав про те, що "сторони обговорили безпекові питання".

Ще Ердоган висловив співчуття у зв'язку з загибеллю чотирьох українських військових – скромно не сказавши ні слова про причину їхньої загибелі. Ні про ту, яка в Донецьку, ні тим паче про ту, яка в Москві. Натомість український президент багато і старанно говорив про якісь "спільні дії України і Туреччини", якими не сьогодні – так завтра "ми змінимо ситуацію в Чорноморському регіоні та Криму на свою користь".

Говорив про питання безпеки (чи то пак – радше небезпеки) судноплавства в Чорному і Азовському морях. Про нові порушення прав людини і переслідування кримськотатарського народу на окупованому півострові. Про повернення миру на Донбас, і масу інших, хороших і правильних речей. Ердоган нічого з того не спростовував – але і жодного особливого інтересу до політичних проблем не проявляв. Що, загалом, і не дивно. Бо для того, щоб здійснити бодай малу частку запропонованих Зеленським геополітичних прожектів стосовно "спільного тиску на Росію", Реджепу Ердогану доведеться міцно посваритися з Володимиром Путіним. Робити це він явно не збирається.

В ситуації жорсткого конфлікту зі США, який може обернутися прямими збройними зіткненнями турецьких і американських війсьвовослужбовців (зокрема, в контрольованих курдами районах Сирії, де Ердоган днями зібрався проводити військову операцію), і в ситуації затяжного – хоч і менш "гарячого" конфлікту Туреччини з ЄС, який триває вже близько трьох років, на сварку із Путіним Ердоган не піде. А апеляції до порушення прав людини в Криму, звернені до Ердогана, виглядають трохи смішно. Особливо якщо згадати, скільки тисяч людей були кинуті в тюрми за явно вигаданими звинуваченнями після вкрай сумнівного "турецького путчу". Звичайно, заклики до захисту кримських татар Ердоган слухатиме і на словах підтримуватиме, оскільки імідж "захисника всіх мусульман" лестить його пантюркістським амбіціям. Але далі стриманої словесної підтримки справа не піде – і в Кремлі це чудово розуміють.

Натомість економічна тематика знайде в серці турецького президента набагато жвавіший відгук. Особливо якщо угоду про ЗВТ буде підписано на вигідних для Анкари умовах – зокрема, без надміру великих пільг для українських сільгоспвиробників, проти яких бореться турецьке агролоббі. Хоча і тут є свої нюанси. Зокрема, довготермінові турецькі інвестиції в українську економіку є вкрай малоймовірним. Оскільки і турецька економіка – після погіршення стосунків із Заходом – надмірною кількістю фінансових ресурсів явно не страждає. Та і „проривна" заява Володимира Зеленського про те, що він „особисто гарантуватиме" недоторканість турецьких інвестицій, не робить Україні особливої честі. Хоча б тому, що свідчить – дотримання закону і гарантій для іноземного капіталу в нас можливе тільки завдяки „чесному слову падишаха" – пардон, "українського друга падишаха".

Єдиним реальним винятком із подібної закономірності може стати ринок землі, який становить реальний інтерес для турецьких агрохолдингів. В разі, якщо цей ринок і справді запрацює до кінця року.

Що ж стосується голосних заяв Володимира Зеленського про темпи зростання української економіки, покращення дорожньої інфраструктури та початок великої приватизації – то всі ці наміри можна тільки вітати. Особливо, якщо „зе-команда" і справді збирається їх здійснювати. Єдине, що почути про них було б трохи логічніше в Києві, а не в Анкарі.