Польського націоналіста Дуду тягне до українців на зло німцям

Сьогоднішній візит польського президента Анджея Дуди до Києва чимось нагадував відвідини чи то святого Миколая, чи то Санта Клауса.

За декілька годин спілкування президентів світ довідався, що Польща надасть Україні валютний своп на 1 мільярд євро, стане "плацдармом" для проникнення українських товарів до ЄС, і складе нам компанію у протистоянні газовому тиску Росії. Це не рахуючи дрібних "цукерок" – на кшталт лобіювання нашої присутності на самміті НАТО чи 100-мільйонного кредиту на покращення прикордонної інфраструктури і обладнання спільних пунктів пропуску.

Все це – результати візиту президента, прихід якого на посаду вважався якщо й не катастрофою, то приводом для помітного ускладнення українсько - польських стосунків. Виходець з консервативної і націоналістичної (що у випадку з Польщею – практично синоніми) партії "Право і справедливість", Дуда, на думку аналітиків, не мав би бути схильним закривати очі на давні українсько-польські образи в обмін на досягнення якихось короткотермінових прагматичних цілей. "Дуда, звичайно, не любить Росію – але "бандерівців" не любить як мінімум не менше" – раділи російські експерти.

І от Дуда робить те, що робить. Заявляючи, що "кривди, які існували в історії ХХ століття, не повинні кидати тінь на наші взаємовідносини". Хоч і додаючи, що "треба про них пам’ятати, треба про них говорити". Чому стався такий поворот?

Причин декілька. По-перше, є моменти чисто тактичні й прагматичні. На кшталт потреби знайти ринки збуту для польської продукції, яка не вписується в квоти ЄС, і не може бути поставлена до Росії. Країна, яка є кредитором України, може без особливого напруження розраховувати на "зелене світло" на наших ринках. Тим паче, що помітну частину сільськогосподарської продукції Україна так чи інакше вимушена закуповувати.

Втім, все не обмежується тактикою. Бо в середньостроковій перспективі польська економіка залежна не тільки від українських ринків, але й від української робочої сили. В країні, де старіння населення і збільшення кількості пенсіонерів йде загальноєвропейським темпом, але продуктивність праці поки далека від німецької, робоча сила, яка отримує меншу зарплатню, ніж поляки, а старітись чи хворіти їде геть за межі країни – вельми цінний ресурс.

Не кажучи вже про чудесну ініціативу польського уряду аргументувати відмову від прийому великої кількості сирійських біженців необхідністю зберегти ресурси і місця для "потенційних біженців" з України. Ні. Звичайно, якась кількість етнічних поляків з Донбасу і справді перебралась до Польщі – але мова тут явно йшла про сотні, а не десятки тисяч осіб.

Втім, не тільки в раціональному розрахунку криється теперішня польська приязнь до України. Є тут, схоже і частка метафізична. Яка полягає в тому, що поляки відчувають себе в сучасному ЄС майже такими самими чужими, якими відчуватимемо себе ми – якщо колись туди вступимо, звичайно. Особливо – польські консерватори, які потрапляють під вогонь критики європейських лівих та ліваків.

Досить нагадати хоч би й сьогоднішню заяву президента Європарламенту Мартіна Шульца, який вважає, що заміна членів конституційного суду у Польщі має "характер державного перевороту". Це, помітьте, всього-на-всього німецький соціал-демократ, а не грецький "сирізівець". На цьому тлі патерналістська й далека від нерідко трохи химерних сучасних стандартів лібералізму Україна видається польським консерватором в чомусь ближчою, ніж Берлін, Брюссель чи Амстердам.

І нам цілком можна розраховувати на міцну й тривалу дружбу з поляками. В разі, звичайно, якщо українська влада не зробить якоїсь кричущої дурниці, а українські громадяни, за ініціативою когось з червоно-чорним прапором в руках і російським триколором за душею, не кинуться згадувати полякам реальні й вигадані історичні образи.