200 тисяч "карт поляка": Як Україні скористатися трудовою міграцією до Польщі

Учора посол України в Польщі Андрій Дещиця на щорічній нараді українських послів повідомив, що близько 200 тисяч українців отримали "карту поляка". При тому пан посол якось мимоволі перейшов до виправдань через цю цифру. Хоча його ніхто ні в чому не звинувачував. "Чи можемо ми цьому протидіяти? Якщо є громадяни України польського походження і вони хочуть визнавати свою приналежність до поляків, то як ми можемо цьому протидіяти?" - заявив Дещиця. Додавши, що з отриманням Україною безвізового режиму з країнами Європейського Союзу кількість українців, які звертаються за "картою поляка", зменшується — бо чимало "етнічних поляків" отримували цей документ виключно з метою спростити собі перетин кордону.

У цьому Андрій Дещиця, звичайно, має рацію. "Карта поляка" - це вчорашній день. Вона не цікава ні заробітчанам, які мають тепер і безвіз, і можливість легального працевлаштування, ні Варшаві, де розуміють, що справжнім фактором впливу на українських поляків є не скромні документи з сумнівною подекуди юридичною силою, а економічні перспективи, які може запропонувати сучасна Польща.

Чи розраховували у Варшаві створити за допомогою "карт поляків" в Україні якусь "п'яту колону", схожу на етнічних угорців з угорськими паспортами, чи таких планів ніколи й не було, зараз сказати неможливо. В будь-якому разі, взаємна потреба та зацікавленість українських трудових мігрантів та польських працедавців далеко перевищує будь-які геополітичні ігри, в які вряди-годи намагається пограти право-популістський уряд Польщі.

Насправді у промові Дещиці вразили не так 200 тисяч "карт поляка", як зовсім інші цифри. "У Польщі живе, працює понад 1 млн українців ", - сказав посол. Принаймні стільки польська влада видала віз на працевлаштування та мешкання. Але за даними "деяких польських політиків", як заявив Дещиця, українців у Польщі може бути не один, а вже два мільйони. Точніше ні посол, ні українські вповноважені органи не знають. Як розмір цифр, так і їхня "точність", вичерпно описують ставлення до трудової міграції з України. Деталі якої, схоже, будуть з'ясовані хіба під час наступного перепису населення, в 2020 році. Якщо його знову не відмінять через брак грошей.

Битву за робочі руки Україна наразі програє. Насухо. І дивуватись цьому не доводиться.

Наприклад, за даними польської рекрутингової компанії Personnel Service, оприлюдненими тиждень тому, 78% українських заробітчан у Польщі отримують щонайменше 2,5 тисячі злотих на місяць. При тому 45% українців заробляють понад 3 тисячі злотих, тобто більше ніж 22,6 тисяч гривень. І лише 4,7% наших громадян отримують мінімальну польську зарплату 1550 злотих, що на українські гроші приблизно відповідає сумі в 11,6 тисячі гривень. Хоча і тих скромних 4%, можливо, просто порадили своїм працедавцям скористатись традиційною українською практикою "подвійної зарплати".

Ці зарплати не поступаються, а в окремих випадках — і перевищують зарплати київського офісного люду. І пропонують їх людям без вищої освіти, з провінційних містечок чи українських сіл. Які в Україні місячну польську зарплату зароблятимуть місяців 5-7. За ці гроші треба реально тяжко, по 10-12 годин на добу працювати. Але ймовірність, що їх не виплатять, в останні роки, по мірі легалізації заробітчан, стрімко прямує до нуля.

При тому вартість повсякденного життя та харчів у Польщі ніяк не перевищує українські. Нерухомість, безумовно, дорожча — але теж зовсім не в три-п'ять разів.

І єдине, що наразі здатен зробити український бізнес — який не може і не хоче платити польських зарплат, та український уряд — який не може ані примусити бізнес "розкошелитися", ані поставити адміністративний бар'єр на шляху заробітчан — це скористатись наявною ситуацією.

По-перше, закріпити наявний поки що "маятниковий" характер трудової міграції — себто максимально спростити сезонним заробітчанам повернення додому. Ну, і дати їм стимул для такого повернення. Восьмигодинні черги на кордоні з вини української сторони — це вагомий стимул для українців додому не їздити, і зв'язки зі своєю країною (містом, селом, родиною) поступово розривати. Люди, відповідальні за їх виникнення, є винними у депопуляції України внаслідок перетворення сезонної міграції на постійну. Як і ті, хто відповідальний за якість доріг від кордону вглиб України. Як і ті, хто робить все можливе, щоб лоукостери до Польщі, Німеччини та Італії літали тільки зі Львова та Києва. А по можливості не літали взагалі.

І друге, що може зробити Україна для своїх заробітчан, які неслабко поповнюють бюджет держави, внутрішній попит на товари та послуги, і намагаються дати собі відповідь на питання в якій країні жити далі — це створити можливості і вигоди від збереження українського громадянства. І це може бути вельми широкий вибір — від фінансових інструментів для можливостей інвестувати "заробітчанські гроші" під пристойний відсоток — і до радикального покращення систем освіти та охорони здоров'я. Бо саме робота цих двох истем береться до уваги, коли сезонні мігранти задумуються, чи не перебратись їм на нову вітчизну разом із дітьми. Якщо приймається рішення про навчання дітей в Польщі, надіятись на повернення хоч молодих людей, що закінчили польські школи та університети, хоч їхніх батьків — просто безглуздо.

Якщо не виконати цих два пункти, через 5 років у Польщі мешкатиме не "один-два" мільйони кваліфікованих і працездатних українських громадян, а "три-чотири". На додачу до заробітчан в Італії, Німеччині, Португалії і хто знає, де ще.