Триколор у вічній мерзлоті: Для чого Путін "приватизує" Арктику

Повідомлення західних ЗМІ про те, що Росія розмістила в Арктиці значну кількість озброєння, та ще й випробовує "новітню зброю", яка може загрожувати США, стало в останні дні маленькою сенсацією. Особливо на тлі загострення ситуації на Донбасі, та частих провокацій російської авіації на межах повітряного простору країн-членів НАТО.

Газети охоче цитували слова представника Пентагону підполковника Томаса Кемпбелла про те, що "Росія реконструює аеродроми та радіолокаційні установки радянських часів, будує нові порти та пошуково-рятувальні центри, а також створює свій флот криголамів з ядерними та звичайними двигунами".

А історія про "путінську суперзброю" – торпеду "Посейдон 2М39", яка потенційно, може досягати берегів США, і, детонуючи, створювати "радіоактивні цунамі", які зроблять узбережжя США непридатним для людини на сотні років, були просто приречені стати сенсацією.

При тому більшість цих заяв, звичайно, є цілком правдивими. Але для їх реалістичної оцінки варто подивитися на географічний та геополітичний контекст ситуації.

Довжина берегової лінії Північного Льодовитого океану в Росії – з усіма звивинами, бухтами і т.д. – становить близько 30 тисяч кілометрів. Що звичайно, менше за довжину земного екватора. Але не дуже сильно.

На всіх цих просторах заплановано створити шість військових баз – із числа тих, де буде постійний гарнізон. Масштаб цих баз можна оцінити на прикладі двох готових проектів – "Арктичного трилисника", що на острові Земля Олександри в архіпелазі Франца-Йоспа, і "Арктичної конюшини", на острові Котєльний, що в Новосибірському архіпелазі. Перша база розрахована на 150 осіб. Друга – на цілих 250. Це в зимовий період. На базах, звичайно, є системи ППО і ніби як протикорабельна зброя. Себто суперсучасні "Бастіони", які за всю історію експлуатації стріляли один раз по наземних об'єктах у Сирії. Колись, коли нафта була дорогою, сюди завезли навіть кілька танків в "арктичній" адаптації. Хоча тоді навіть патріотично налаштована російська преса цікавилась, із ким саме збирається вести танкові баталії Шойгу на ізольованих арктичних островах. І не без підстав робила припущення про "креативний розпил військового бюджету". Інформація про ці бази була доступною вже багато років. При бажанні можна подивитись на них на сайті російського військового відомства.

І навіть якщо Росія добудує іще чотири такі бази – то вийде менше, ніж один гарнізон на тисячу кілометрів. Кожен з цих гарнізонів, нагадаємо, складається із двох сотень осіб, з яких помітна частина – техніки, інженери, повари, та інші цивільні, які потрібні для забезпечення функціонування цих потьомкінських поселень на землі Франца-Йосипа.

Звичайно, вражає повідомлення про 13 аеродромів за полярним колом, на яких ведуться відновлювальні роботи. Але, зважаючи на відстані, така відносно велика кількість аеродромів зумовлена тим, що гелікоптери – що російські, що будь-які інші, понад 1500 кілометрів без дозаправки пролетіти здебільшого не можуть. Навіть з навісними баками, які значно зменшують їх корисну вантажопідйомність. Тому "аеродромів підскоку", більшість з яких є рівними площадками, на краю яких міститься підземне сховище пального, і потрібно так багато.

Можливостей цих баз, за умови належного технічного забезпечення, цілком достатньо для радіоспостереження за регіоном. Бази цілком можуть відслідковувати рух кораблів по Північному морському шляху – якщо цей рух колись повномасштабно почнеться. І видобуток корисних копалин в регіоні. Якщо він, знову-таки, колись стане рентабельним. 

Частина з цих баз, за певного везіння, буде спроможною здійснювати якісь елементи протиповітряної оборони невеликої ділянки. Але за умов реального військового конфлікту жодна із них не проживе й кількох годин.  

Окремо можна сказати і про "пекельну торпеду" російського виробництва. Чітких переваг "автономної субмарини", яка діставатиметься до ворожого узбережжя декілька діб, перед "традиційними" балістичними та крилатими ракетами, яким потрібні десятки хвилин, і оборони проти яких немає ні в США, ні в Росії, ніхто із військових експертів назвати так і не зумів. Проект подібної "суперторпеди" розробляли в 1950-х роках в СРСР. Але потім навчились конструювати ракети, і від проекту відмовились. Викликає сумніви і потреба розміщувати ці торпеди саме в Північному Льодовитому океані, на військових базах, де кожен вантаж, що прибуває на кораблях із "Великої землі", ретельно фіксується ворожою космічною розвідкою.

Тому логічним здається, що інформація про зростання російської військової присутності була цікава журналістам, оскільки тема вийшла захопливою для аудиторії. Ця інформація буде корисна і для Пентагону, де вже давно намагаються обґрунтувати потребу у створенні криголамного флоту у США та отримати асигнування для протидії російській військовій потужності у регіоні. 

Але українцям, маючи набагато більші сили російської армії в окупованому Криму, на Донбасі та на різних ділянках українсько-російського кордону особливо хвилюватися з приводу трохи уявної російської військової потуги за Полярним колом, напевно, не варто.