Україна ставить на паузу відносини з Білоруссю: До чого це приведе

Вчорашнє повідомлення міністра закордонних справ Дмитра Кулеби про те, що наразі всі взаємовідносини України із Білоруссю "поставлені на паузу", стало фактично першою публічною і артикульованою реакцією України на події в Білорусі. Оскільки більшість попередніх заяв – особливо це стосується президента Зеленського – витриманих в дусі "головне, аби все було мирно", назвати політичною позицією доволі складно. Та й, наприклад, заява МЗС від 15 серпня була настільки компромісною, що зрозуміти із неї, хто винен в білоруській політичній кризі, сторонній спостерігач не зумів би.

Паралельно із тим Україна бодай частково приєдналася до загальноєвропейської позиції стосовно останніх виборів у Білорусі, підписавши документ ЄС, який визнає президентські вибори в Білорусі такими, що не відповідали жодним міжнародним стандартам.

Ці кроки, що з якихось причин так непросто далися українському зовнішньополітичному відомству і забрали у нього стільки часу, відкрили дорогу для швидкого формування якоїсь цілісної зовнішньополітичної позиції. Наприклад, заява Кулеби про те, що Україна вважає неприпустимим втручання Росії у справи Білорусі, прозвучала менш ніж за півдоби після вчорашніх одкровень Путіна про "резерв силовиків", який російський президент тримає для ймовірної "швидкої допомоги для Лукашенка.

Таким чином, хай і з затримкою, Україна консолідувала свої дипломатичні зусилля із рештою Європи. Навряд чи на даному етапі це допоможе білоруській опозиції. Але, принаймні, біле було названо білим, а чорне – чорним.

Хоча з певної точки зору таку зміну позиції можна розглядати і як своєрідну втрату попередніх шансів. Оскільки фактично припинивши дипломатичні стосунки з Білоруссю, Україна перервала іще один можливий канал комунікації між Заходом та Лукашенком. Тепер говорити із білоруським диктатором ЄС та США можуть тільки за посередництвом Володимира Путіна. Що автоматично додає Кремлю декілька балів в цій дипломатичній грі.

Втім, прийняте рішення солідаризуватися з Європою виглядає загалом правильним. Оскільки, по-перше, і Лукашенко не був готовий розглядати Київ як "новий Мінськ" для переговорів про долю Білорусі. І, по-друге, зважаючи на якість міжнародної політики, яку реалізує Банкова впродовж періоду перебування при владі чинної політичної команди, ефективним "комунікативним хабом" Україна все рівно навряд чи стала б.

При тому, звичайно, існує гіпотетичний сценарій, за якого саме Київ може стати вістрям економічної атаки Заходу на режим Лукашенка. Просто в силу того, що товарообіг України та Білорусі становить без малого 6 мільярдів доларів. При тому майже дві третини цієї суми припадає на білоруський експорт в Україну. І за умови реалізації якихось компенсаційних механізмів Україна могла би закуповувати ці ж товари в ЄС.

Втім, подібна ситуація наразі видається вкрай малоймовірною. Оскільки ведучи мову про обмежувальні заходи проти режиму Лукашенка, в ЄС ще не вирішили навіть вводити особисті санкції проти білоруського диктатора. Від цього місця до секторальних економічних санкцій – дорога майже нескінченна. Тому сьогоднішні заяви очільника української дипломатії про те, що "Україна може вдарити санкціями по Білорусі" - це швидше демонстрація політичної позиції, ніж попередження для Мінську. 

При тому публічні заяви білоруських опозиціонерів, які навіть після вчорашніх одкровень російського президента розповідають, що їхня революція ніяким чином не стосується Росії, їх єдиний противник – це Лукашенко, а ніякої європейської допомоги, в тому числі – фінансової, їм категорично не потрібно – все це наштовхує на думку, що позиція ЄС стосовно цього питання так ніколи й не піде далі від сумнівів у легітимності влади білоруського диктатора.