Слизька платформа: Для чого Ердоган та Алієв хочуть подружитись з Росією та Іраном

Нещодавно озвучена президентом Туреччини ініціатива стосовно створення "Платформи шести" — формату міжнародної співпраці у складі Азербайджану, Туреччини, Росії, Ірану, Грузії, і за наявності бажання, Вірменії з першого погляду виглядала як чиста утопія. Оскільки співпраця в одному форматі хоч Туреччини та Ірану, хоч Росії та Грузії, а хоч Вірменії та Азербайджану викликає обґрунтовані сумніви.

Вагомість яких було підтверджено дипломатичною реальністю. Зокрема, заступник міністра закордонних справ Грузії Лаша Дарсалія вже заявив, що участь його країни в будь-яких форматах з Росією неможлива, доки Москва не виконає своїх міжнародних зобов'язань, що передбачає, як мінімум, реалізацію угоди про припинення вогню, виведення військ з грузинської території, та початок повернення біженців.

Цілком скептично поставились до ідеї Ердогана, підтриманої його азербайджанським колегою Алієвим, і в Єревані. У вірменському МЗС делікатно заявили, що наразі між сторонами відсутня "атмосфера довіри", а без неї інтенсифікація стосунків неможлива. До того ж у Вірменії наразі немає дипломатичних стосунків з Туреччиною. Коментарів Ірану наразі немає — але й там навряд чи хтось всерйоз поставиться до ідеї розвивати стосунки з Туреччиною, яка була традиційним конкурентом, а подекуди — і противником Тегерана в регіоні.

Втім, ні на яку іншу реакцію в Анкарі, скоріше за все, і не розраховували. А справжнім адресатом пропозиції "дружити", насправді, була Москва. При тому, за чутками, Алієв вже мав розмову з Путіним стосовно ймовірної співпраці в рамках нової платформи — яка матиме явно менше, ніж шість учасників. Кінцевого рішення у Кремлі наразі не прийняли — себто пропозиція залишилась на розгляді.

Можливих пояснень стосовно причин турецької ініціативи в реальності може бути два. Або, отримавши перемогу в нагірному Карабаху, в Анкарі вирішили, з одного боку, "легалізувати" свою присутність в регіоні, а з іншого — наочно продемонструвати, що військова фаза протистояння в Карабаху завершилась. Для досягнення подібних цілей ініціатива стосовно співпраці, спрямована до всіх зацікавлених сторін, включно з колишніми противниками, є вдалим дипломатичним ходом. При тому абсолютно незалежно від реакції на таку пропозицію.

А інший варіант передбачає, що Ердоган, покращивши свої геополітичні позиції в кавказькому регіоні, хоче "зафіксувати" нову реальність, і знизити градус конфлікту з Москвою. Надіючись при тому, що Путін в ближчому майбутньому припинить використання "неофіційних санкцій" проти турецького експорту до Росії. Які дотепер реалізовувались за допомогою заборон на ввезення турецьких овочів через введені Россільгоспнаглядом заборони.

Як перший, так і другий сценарій є питанням двосторонніх стосунків між Туреччиною та Росією, і прямого стосунку до України не має. Але при тому важливо усвідомити, що партнерство у сфері ВПК, яке впродовж останнього часу активно вибудовують Київ та Анкара, в разі покращення стосунків останньої з Москвою може бути помноженим на нуль. І в ситуації наростання конфлікту між Туреччиною одного боку, та ЄС і США — з іншого, Україні, звичайно, варто користатися перевагами тактичного партнерства з Туреччиною. Але не забувати, де лежать наші стратегічні інтереси.