"Синдром острова Табор", або Як на Росії звернули увагу, що Крим вимирає і дичавіє

Доктор медичних наук, кандидат філософських наук, професор, головний спеціаліст Інституту лідерства в управлінні охороною здоров'я 1-го МДМУ ім. І.М. Сеченова; професор кафедри невиробничої сфери та соціальних технологій Академії праці і соціальних відносин; голова асоціації незалежних вчених "Росія XX-XXI". Я спеціально розпочав текст із перерахування звань і посад цієї людини – звуть її Ігор Олексійович Гундаров, – аби під час перечитування його слів не виникало питань щодо кваліфікації і реалістичності наведених ним даних. Отже, кілька днів тому, 28 вересня, на сайті "Независимой газеты" з'явилася стаття "Про зростання смертності в Республіці Крим", передрукована з газетної версії видання.

Стаття, в якій наводяться, в принципі, шокуючі цифри. Цифри про різкий стрибок смертності і кількості злочинів у анексованому Криму. Причому "сучасна медицина не здатна пояснити причину надсмертності в Криму". Це говорить, нагадаю, доктор наук, працівник одного із найкращих медичних вузів Росії. Звісно, існують різні версії, але, до честі пана Гундарова, він пише про те, що "гіпотеза про відстрочену дію негативних умов перебування в складі України не підтверджується" (а легко було б списати все на "укропів", правда?) - бо "з 2005 по 2013 рік смертність в Україні, Автономній Республіці Крим (АРК) і Росії безперервно знижувалася".

Я не буду наводити цифри, за лінком у попередньому абзаці можна ознайомитися із ними самостійно. Давайте поговоримо краще про ту гіпотезу, якою оперує сам доктор наук. "Синдром НДР". З одного боку, ця версія виглядає досить презентабельно і реалістично. Але Ігор Гундаров забуває про одну суттєву відмінність: в НДР не просто жили з мрією, вони намагалися її втілювати. Ось вам дані про кількість людей, які загинули при спробі втекти до ФРН тільки в одній, хоч і ключовій, точці кордону двох світів – Берлінського муру. А скільки ще людей тікало в інших місцях, через треті країни… Цілком логічно, що, витративши стільки сил, нервів, переживши досить серйозний, почасти навіть страшний тоталітарний радянсько-німецький режим, частина жителів НДР розчарувалася у новій реальності. В Криму ж зовсім інша ситуація (можна ще згадати, що в колишній НДР, причому центральній і найнаселенішій частині, включаючи Берлін, "об'єднувач" Гельмут Коль і його партія вже 1994 року програли парламентські вибори - тоді як "Единая Россия" 2016 року в анексованому Криму показала один із найвищих результатів на Росії).

Кримчани ніколи по-справжньому не хотіли на Росію. В тому числі й тому, що вони ніколи не жили за такого режиму, як жили німці в НДР. Їх ніхто не притісняв, ніхто не контролював і не заганяв ні в які рамки (хіба що власні бандформування, але яким боком тут Україна). Аргументи "Хто ж змінить сонячний курортний Крим на якийсь Курськ чи навіть сирий дощовий Санкт-Петербург" не витримують ніякої критики – серед НДРівських біженців були дуже забезпечені за східнонімецькими мірками люди, легендарний фільм Вольфґанґа Беккера показує якщо й не типову, то у всякому разі не фантастичну картину.

Кримчани не ризикували нічим. І не отримали – на відміну від східних німців, перед якими дійсно відкрився весь цивілізований світ, які стали вільними – нічого. Тому говорити про "синдром НДР" не зовсім коректно. Я б провів іншу паралель.

Пам'ятаєте такий радянсько-болгарський фільм "В пошуках капітана Ґранта"? Саме фільм, в книжці епізоду, який я згадаю нижче, не було. Там герої картини в кінці своїх мандрів знайшли острів Табор, де і врятували капітана Гранта. Але доля двох його матросів була печальною – один помер, інший здичавів. Так от – Крим після "русской вєсни" став таким островом Табор. Причому мало не в прямому сенсі.

І з кримчанами почало відбуватися те, що сталося із матросами Гаррі Ґранта. Опинившись на нікому не потрібному острові, одні вимирають, інші дичавіють (кількість і якість злочинів є ідеальним цьому доказом). Це не "синдром НДР", це "синдром острова Табор". От тільки свого капітана Ґранта в Криму немає – бо не може бути в принципі. В говорухінському фільмі є епізод, коли здичавілого матроса "Британії" везуть на "Дункан", він починає плакати – і один із героїв реагує на його сльози фразою: "Ти плачеш, значить, ти знову став людиною". Так от – людиною не можна стати. Нею можна бути. Або не бути, перетворившись на дикуна – як режисер згаданого мною фільму, який 2000-го заявляв, що Путін має завдячувати своїй перемозі "рабській психології народу: покажи йому нового царя, він за нього і голосує", 2005-го вступив до "Единой России", а 2011-го на передвиборчому з'їзді новітньої КПРС першим запропонував нове висунення кандидатури Путіна в президенти Росії. Вниз – можна, нагору – ні. А всі ті, хто були на півострові на момент його анексії людьми – вони або виїхали, або перейшли в режим "внутрішньої еміграції", або сидять, або убиті.

Саме тому нинішньому окупованому (пів)острову залишається або вимирати, або дичавіти. Третього шляху не існує.