Шанс із повітря: Чим допоможуть Україні літаки НАТО у Східній Європі

Попри суперечки з ЄС стосовно необхідності збільшення військових витрат, попри сумнівні зустрічі між президентами США та Росії, попри внутрішні політичні кризи та скандали, Сполучені Штати Америки нарощують присутність у Європі. В першу чергу — присутність ударних авіаційних підрозділів, які, вочевидь, наразі є найбільш дієвими засобами стримування російської агресії. На відміну від нечисельних батальйонних груп наземних військ, ріденьким шаром розмазаних по тисячокілометрових кордонах східноєвропейьких держав з Росією.

Із 388 млн доларів виділених на Європейську ініціативу стримування Росії минулого року, та із 1,13 млрд доларів, які планують витратити цього року, левова частка припадає саме на авіаційну інфраструктуру. США витратять 13,8 мільйонів доларів на ремонт норвезької авіабази Рюґґе — і 119 мільйонів доларів на будівництво логістичного центру на базі Рамштайн в Німеччині.

Іще 40 мільйонів, за даними Defence News, заплановано витратити на ремонт і вдосконалення румунської бази в Кимпія-Турзі. За чутками, там планують розмістити навіть істотну кількість ударних дронів MQ-9 Reaper.

А в Польщі проходить тестування "мобільних авіаційних баз", які мали би дозволити ВПС країн НАТО розгортати аеродроми впродовж кількох днів буквально "у чистому полі" - якщо там раптом виявиться якась приблизна подоба злітно-посадкової смуги.

Паралельно із тим проводяться регулярні і масштабні повітряні навчання. Зокрема, у Чехії щойно закінчилися Ample Strike 2018, в яких брали участь військовослужбовці 19 країн і 36 літаків.

Україна не є членом НАТО, і розраховувати на постійну військову присутність сил альянсу ми, звичайно, не можемо. Але взяти участь у реалізації політики стримування Росії у Європі Україна не просто може — а повинна. І не тільки тому, що будь яка протидія російській агресії на континенті є стратегічною перевагою для Києва.

Налагодивши співпрацю, а в ідеалі — ставши частиною інфраструктури НАТО на континенті, Україна істотно збільшить свою стратегічну цінність для альянсу.

Одним із напрямків для співпраці, наприклад, могла би стати передача інформації з українських радіолокаційних систем у розпорядження НАТО у режимі реального часу. В обмін на технічне вдосконалення отих самих систем. І, можливо, дещо пільгову ціну на системи протиповітряного захисту для прикриття радарів, які будуть "очима" не тільки для України, але й для НАТО.

Тут можна пригадати, що іще в далекому 2009 році Александер Вершбоу, помічник тодішнього міністра оборони США Роберта Гейтса, натякав, що в Україні зовсім непогано було б розмістити радари для раннього попередження про ракетний напад. Тодішній міністр закордонних справ України Петро Порошенко заявив, що рішення про це було б неконституційним. Можливо, Петро Олексійович, який славиться здатністю міняти свої погляди під тиском життєвих реалій (і це — без іронії), сьогодні інакше відповів би на подібне питання?

Іншим ключовим стимулом для співпраці з ВПС країн НАТО мав би бути той факт, що Україні рано чи пізно доведеться модернізувати свій повітряний флот. Можна "відновлювати" двигуни, покращувати системи керування вогнем і ставити відносно свіжу електроніку та озброєння на МіГ-29 чи Су-24, але все це не змінить того факту, що першому літаку — 30 з гаком років, а другому — більше 40. І машини, і закладені в них концепції віджили своє. А зробити хоч власний винищувач, хоч власний бомбардувальник в найближчі 10-20 років Україна не зможе.

Натомість налагодивши співпрацю із ВПС НАТО, привівши аеродромну структуру у стан, придатний для використання літаками НАТО, і, врешті-решт, домовившись про закупки хай і вживаної техніки за пільговою ціною Україна знову-таки, збільшить свою стратегічну цінність для альянсу — і отримає при тому боєздатні ВПС.

Тому здається, що момент, коли США достатньо щедро фінансують нарощування обороноздатності східних рубежів НАТО у Європі, Україна має шанс приєднатись до цього процесу. Допомігши союзникам, здобувши власну вигоду, і щільніше перекривши дорогу у своє небо російським літакам.