РПЦЗ відреклася від Варфоломія: Як Росія остаточно програла Громадянську війну більшовикам

Вчора сталася подія, яку мало хто помітив за Генасамблеєю ООН, за пафосним, a-la Рональд Рейган виступомом Дональда Трампа. Подія, реальне значення якої нікчемне, але символізм її просто колосальний. Російська православна церква за кордоном призупинила спільне служіння з архієреями Константинопольського патріархату.

Сама по собі РПЦЗ – це не більше ніж частина гундяєвської Російської православної церкви. Самоврядна церква у складі РПЦ, навіть не автономія у повному значенні. (До речі, точно такий же статус має так звана "УПЦ МП".) Тобто з формальної точки зору з цією заявою не відбулося взагалі нічого такого, на що варто було б звертати увагу. Он онуфріївська "Українська православна церква" заїкнулася про неприпустимість приїзду екзархів Константинопольського патріархату до Києва, так у Варфоломія тільки знизали плечима – ви на між церковному рівні ніхто, і звати вас ніяк, у вас є патріарх Кирило, тільки він може подібні претензії висувати. Так і тут. Але це з формальної точки зору. Але є ще фактична сторона питання, є історія, яка ой яка цікава.

Справа в тому, що РПЦЗ стала частиною РПЦ всього-на-всього 11 років тому. 2007 року патріарх Московський Алексій ІІ та Першоієрарх РПЦЗ митрополит Лавр підписали Акт про канонічне спілкування, яким "закордонну" церкву і було підпорядковано московській. До того ж вона була незалежною від Москви, ба більше – вела боротьбу із РПЦ.

Російська православна церква за кордоном – це церква російських емігрантів. "Біла" церква, тобто церква "білогвардійців" (на противагу "червоній" РПЦ, яка була створена за вказівкою і під контролем Йосипа Сталіна та НКВС). Ця церква, якщо хочете, справжня Російська православна церква, та, що з'явилася на світ 1448 року, 1589 року вибила з Вселенського патріархату формальне визнання своєї автокефалії, а 1721-го стала фактично частиною імперського бюрократичного апарату.

Її, цю церкву, забрали з собою у навічну еміграцію залишки тієї Росії, яку знищили більшовики після жовтневого перевороту 1917 року і жорстокої Громадянської війни. Фактично вона, ця російська закордонна церква, була останнім видимим уламком добільшовицької Росії. І навколо неї гуртувалися ті росіяни, які не бажали жити у своїй країні, окупованій більшовиками. В ній, в РПЦЗ продовжувала жити та країна, за якою багато хто на Росії зараз зітхає і віртуально ностальгує.

Нинішня РПЦ, "червона", не має по суті ніякого відношення до тієї, старої церкви – так само, як нинішня Росія не має відношення до Російської імперії (крім використання зовнішніх атрибутів та архітектури). Про це дуже влучно і гірко сказав у одному із фільмів геніальний тамтешній журналіст Леонід Парфьонов.

Після того, як СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припинив своє існування, в російському церковному житті почав рух "білої" і "червоної" церков назустріч одна одній. В цьому не було нічого дивного чи унікального – схожі події, тільки не в церковному, а в державному житті відбувалися в Україні. 22 серпня 1992 року президент УНР в екзині (у вигнанні) Микола Плав'юк передав президенту України Леоніду Кравчуку грамоту Державного центру, що мало означати продовження новоствореною країною державно-національних традицій УНР. Фактично це було об'єднання двох Україн – тієї, яка програла Визвольні змагання 1917-1921 років, і тієї, яка на штиках Кремля зайняла її місце. З правонаступництвом, за великим рахунком, не склалося, але важливим був сам символізм події. Точно так, як об'єднання двох російських церков, "білої" і "червоної", мало стати грандіозним символом нової, єльцинської, а потім уже і путінської Росії.

2007 року нарешті це об'єднання сталося. Відійшли у минуле протиріччя, РПЦ звільнилася від тиску держави і спецслужб, про "червоний", ганебний період в історії церкви можна було забути. Тому ця подія, це фактичне повернення "білогвардійської РПЦ" на батьківщину не виглядала зрадою своєї давно зниклої батьківщини.

Але після анексії Криму, початку війни на Донбасі ситуація змінилася. І в РПЦ також. Організація, яку вже більше п'яти років очолював патріарх Кирило, все більше і сильніше почала працювати фактичним рупором кремлівської пропаганди. Після того, як українці, шоковані нападом вчорашнього "братнього народу", відвернулися на захід (асоціація з ЄС, безвізовий режим із Шенгенською зоною, відкриття європейських ринків і потужна підтримка з боку країн західної цивілізації, у першу чергу США) – православна церква залишалася чи не єдиною спробою легальної і ефективної пропаганди на території України.

Здавалося б, яким боком тут РПЦЗ, яка взагалі функціонує в іншому світі, ба більше – на іншому континенті. (Кафедральний собор і резиденція предстоятеля РПЦЗ знаходяться в Нью-Йорку.) У закордонної російської церкви свої клопоти і турботи. Але у квітні 2018 року Архієрейський синод РПЦЗ висловився на тему майбутньої української автокефалії – і це висловлювання було, в принципі, в стилі Гундяєва і компанії. Але слова – це слова. Тоді як рішення Синоду 25 вересня – це уже дещо більше. Це реальність. І реальність ця така, що РПЦЗ просто прогнулася під ФСБшну "лінію партії".

1919 року частина Російської православної церкви відмовилася існувати і функціонувати у країні, якою керували більшовики. Для цього вона виїхала за кордон, за океан – де всі ці роки зберігала генетичну пам'ять про ту, "дожовтневу" Росію, яка, хоч і була імперією, але аж ніяк не "імперією зла". А 25 вересня 2018 року ця генетична пам'ять була розтоптана феесбешниками Путіна і Бортнікова, ідейними і ментальними нащадками чекістів Леніна і Дзержинського.

Сто років тривала ця Громадянська війна. З 25 жовтня 1917 року Російська імперія боролася із більшовицько-комуністичними окупантами. Боролася до останнього, церковного фронту. А учора ця війна завершилася. Завершилася остаточною поразкою Росії. Радянський Союз переміг. Тепер уже назавжди. А "білої" церкви більше не існує. Вона здалася на милість гебешної "церкви" Гундяєва.