Російський шантаж не пройшов: Як Ллойд Остін стер "червоні лінії' Путіна

Сьогоднішній візит міністра оборони США Ллойда Остіна до Києва, на перший погляд, виглядає трохи нудним і протокольним. Оскільки під час прес-конференції глава Пентагону озвучує, здебільшого, звичні й неодноразово вже сказані речі.

У збройному конфлікті на Донбасі винна Росія. Вона ж заважає процесу врегулювання у цьому регіоні. "Наша підтримка українського суверенітету є непохитною, і ми продовжуватимемо працювати разом для того, щоб запевнити, що ми в правильному місці, і Україна може себе захистити". США засуджують окупацію Криму, і закликають Росію зупинити кібератаки. Все як завжди.

Втім, реальний сенс цієї зустрічі не в бажанні Вашингтона продемонструвати підтримку віддаленого союзника, показати геополітичну компетенцію команди Джо Байдена перед громадянами США, чи просто трохи подратувати Москву. Суть цього візиту легше зрозуміти, оцінивши декларації та дії Кремля на геополітичній шахівниці, зробленій впродовж останнього тижня.

З одного боку, Кремль учора повідомив, що з 1 листопада припиняє роботу свого постійного представництва при штаб-квартирі НАТО, а також інформаційного бюро НАТО в Москві. Звичайно, цей крок став формальною відповіддю на рішення Брюсселя про позбавлення акредитації восьми російських дипломатів, які були співробітниками спецслужб і здійснювали розвідувальну діяльність при штаб-квартирі альянсу. Але, водночас, цей жест став і демонстрацією готовності Кремля до ескалації стосунків із НАТО.

Паралельно із тим учора прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков заявив, що вступ України до Північноатлантичного альянсу - "це сценарій, який виходить за червоні лінії національних інтересів Росії. Це той сценарій, який може змусити Росію вжити активних заходів для гарантування власної безпеки". Цілком очевидно, що йшлося також про спробу налякати НАТО — в першу чергу, звичайно, європейських членів альянсу — гіпотетичною "російською відповіддю" на співпрацю чи поглиблення інтеграції Києва.

Вочевидь, за таких умов у Москві розраховували, що Ллойд Остін, під час свого турне до Грузії та України, суть якого полягала в обговоренні можливостей більшої присутності НАТО у чорноморському регіоні, відмовиться від якихось надміру різких заяв — щоби "втихомирити" ситуацію після російського демаршу.

Натомість під час сьогоднішнього візиту до Києва очільник Пентагону чітко сформулював: "Жодна третя країна не має права вето на вступ до НАТО. Україна, як я вже зазначив, має право вирішувати свою майбутню зовнішню політику без зовнішнього втручання".

Так само і вчорашні переговори Остіна з Джуаншером Бурчуладзе, очільником грузинського оборонного відомства, завершились підписанням "Ініціативи щодо посилення здатності Грузії до оборони і стримування". За результатами переговорів у Тбілісі заявили, що "співпраця з США у військовій сфері ніколи не було настільки багатоплановою і глибокою, як зараз".

У такий спосіб, Вашингтон демонструє Москві, що від політики "урезонювання" Кремля як США, так і НАТО загалом переходять до політики збройного стримування. Себто гібридна війна остаточно перетворюється на війну холодну.

Під час холодної війни розмови про "необхідність враховувати інтереси Москви", "не провокувати Путіна" та "не переходити червоні лінії" втрачають сенс. Бо суть цього протистояння якраз і полягає в потребі чинити тиск на слабкі місця противника, змушуючи його нарощувати армію та озброєння, збільшувати витрати на військову сферу, нервувати, і, врешті-решт, стати жертвою економічного колапсу. Саме в цю гру і гратиме з Росією Північноатлантичний альянс, збільшуючи військову присутність у Чорному морі та поблизу російських кордонів, і зміцнюючи держави, що є природними конкурентами Росії.

Чи означає заява Остіна, що Україну найближчим часом приймуть до Північноатлантичного альянсу? Звичайно, ні. Але її позитив полягає у тому, що у Вашингтона і Києва є спільний ворог — і обидві сторони це відверто визнають. І, в разі демонстрації мінімуму доброї волі та здорового глузду, протистоятимуть цьому ворогу спільно, не озираючись на дипломатичні демарші країни, яка добре пам'ятає про міжнародне право, коли йдеться про її інтереси — але зовсім забуває про нього, коли є можливість під шумок забрати шмат землі у сусідів.