Росія на роздоріжжі: Навіщо Путіну протести "за Навального"

Суботні протести в Росії, попри старанну превентивну роботу правоохоронних органів, які загнали за грати чимало координаторів опозиції іще задовго до початку вуличних акцій, пройшли достатньо масштабно.

Протестували в 125 містах. Десь виходили десятки тисяч, десь тисячі, а десь тільки сотні. Але й декілька сотень людей, наприклад, в Якутську, де протестів не було багато років, до того ж іще й при температурі в -50 за Цельсієм — це теж багато.

Можна посперечатися стосовно того, що рухало цими людьми — чи то бажання захистити Навального, чи то глухе роздратування режимом, який збудував палац у Геленджику на тлі тотального наступу бідності. Тим паче, що розслідування фонду Навального про палац у Геленджику наразі подивилося якихось абсолютно неймовірних 85 мільйонів осіб. Навіть якщо тільки третина з них, наприклад, є громадянами Росії — то це все одно набагато більше, ніж аудиторія найбільших державних телеканалів.

Але що б не було головною рушійною силою протесту проти російської влади — незадоволення в суспільстві наростає. Але попри без малого чотири тисяч затримних учасників протесту, російська влада не робить нічого радикального, щоби збити протестну хвилю.

При тому що виходів, насправді, є достатньо. Можна випустити Навального зі слідчого ізолятора, уклавши якийсь обмежений "пакт про ненапад". Пообіцявши в обмін на мовчання, наприклад, свою невеличку фракцію в Держдумі. Можна, приміром, депортувати його з країни.

І це не кажучи про зовсім вже радикальні сценарії. Які режим Путіна також неодноразово застосовував — навіть проти менш небезпечних для себе противників, на кшталт Старовойтової чи Нємцова.

Тому очевидно, що Кремль поки що не хоче негайно припинити протести.

Звичайно, можна припустити, що вся ця історія була потрібна російському президенту для того, щоб виявити прихованих опозиціонерів та почати їх, скажемо так, нейтралізувати.

Але подібна ціль не видається в цій історії головною. Хоча б тому, що російська відносно демократична опозиція дотепер є вкрай слабкою і фрагментованою. Натомість масштабні акції протесту — це чудовий спосіб радикалізувати сотні тисяч нових громадян. Які, вийшовши на вулиці один раз — і не отримавши колосальної порції страху, болю й приниження, як то трапилося в Білорусі — з великою ймовірністю, можуть вийти знову.

В цьому місці виникає логічне питання — так для чого Путіну всі ці протести, якщо він поки що не хоче ані усунути причину для їх проведення, ані навіть направити на них максимальної сили удар "правоохоронних органів"?

Здається, причина такої поведінки російської влади має причину, не надто повязану з Олексієм Навальним. І полягає вона в тому, що "корупційний компроміс", який склався між російською владою і російським народом впродовж останніх двох десятків років, почав давати збій.

Колосальна втрата прибутків від нафтового та газового експорту, системна економічна криза, підсилена падінням цін на інші види сировини та масштабні економічні санкції проти Росії, супервитратні проекти на кшталт "північних потоків" та окупації Криму і війни на Донбасі — все це разом призвело до колосальних втрат сотень мільярдів доларів. У російської влади просто немає коштів для продовження внутрішньої політики в стилі "мовчання в обмін на відносний добробут".

І тепер Кремль стоїть перед вибором між лібералізацією, принаймні, економічною — і подальшим радикальним закручуванням гайок.

За таких умов "контрольований хаос" не надто масових вуличних протестів є оптимальним сценарієм. На нього можна відповісти як обіцянкою "відлиги" – зі звільненням Навального — так і масштабними репресіями, покликаними банально залякати населення, і підштовхнути до нового компромісу. Який буде базуватись не на добробуті в обмін на лояльність, а на збереженні життя та свободи в обмін на ту саму лояльність. Такий тип співіснування держави з народом, як показує досвід Північної Кореї, обходиться владі радикально дешевше.

І подальша доля не так навіть самого Навального, як його прихильників може стати досить точним індикатором того, який саме з двох сценаріїв подальшого розвитку Росії обрали в Кремлі.