Річниця "празької весни": Чому Чехія та Угорщина зберегли толерантність до Росії

У ніч з 20 на 21 серпня 1968 року Радянський Союз розпочав операцію "Дунай" – інтервенцію до тоді іще Чехословацької Соціалістичної Республіки. До країни увійшло чотириста з гаком тисяч солдатів з СРСР та інших держав Варшавського пакту, більше 5 тисяч одиниць бронетехніки.

За два місяці із "празькою весною", реформами в економіці та надіями на пом'якшення політичного режиму й будівництво "соціалізму з людяним обличчям" було покінчено, і більшість окупаційних дивізій повернулися додому. Але – не всі. Помітна радянська військова і політична присутність зберігалася у Чехії до 1991 року.

Людські втрати під час інтервенції до Чехословаччини були відносно невеликими – сто з гаком осіб за офіційною статистикою, і втричі більша кількість – за неофіційною. Що далеко менше, ніж три тисячі тільки офіційно нарахованих загиблих під час революції в Угорщині.

У невеселу річницю операції "Дунай" кидаються в око два особливо яскравих моменти. Перший стосується інтервентів.

І полягає він в тому, що сьогоднішня Росія, що не кажи, помітно відрізняється від СРСР. Який був, безумовно, тюрмою народів – а нерідко навіть концтабором для їх знищення – але в своїй жорстокості, принаймні, зберігав своєрідну чесність.

Коли в Москві вирішили закатати гусеницями в асфальт "празьку весну", то ввели в ЧССР майже півмільйона військ – з розгорнутими прапорами, і на секунду не приховуючи, чиї кирзові чоботи топчуть землю свободи. СРСР продемонстрував як власну силу, так і здатність примусити своїх союзників по Варшавському договору підкоритись московським рішенням і взяти участь у військовій акції, від якої керівництво соцкраїн навряд чи сильно тішилось, легко уявляючи себе на місці чехів.

Натомість сьогоднішня Росія в Україні так і не відважилась визнати, що захищає "геополітичні інтереси", "права російськомовних" чи якусь іще "високу мету", і продовжує ховатись під маскою "ихтамнетов".

Простіше кажучи, гордий собою наглядач концтабору, яким був СРСР, отримав спадкоємця, який діє методами дрібного бандита з підворітні – нападає, а потім стверджує, що його там і близько не було.

А друге спостереження стосується жертв. Як Чехія, яку окупували в 1968 році, так і навіть у більшій мірі Угорщина, яку радянські війська топили в крові в 1956 році, зберегли дивовижну, скажемо м'яко, толерантність до сучасної Росії.

Ні, звичайно, крайні спроби відбілити Росію – на кшталт заяви лідера Комуністичної партії Чехії Войтеха Філіпа про те, що не Росія, а українці на чолі СРСР та українські солдати Радянської армії несуть відповідальність за придушення "празької весни" 1968 року – викликають в Чехії суміш сміху та обурення. Але президента країни Мілоша Земана, який продовжує час від часу публічно мріяти про скасування російських санкцій та інтеграцію між ЄС та Росією, також обрали чехи – на вільних демократичних виборах, а не під дулами "українсько-радянських військ". Про керівництво Угорщини, яке діє в ролі лобіста Росії всередині ЄС, говорити якось і не хочеться.

В чому причина таких несподіваних настроїв у країнах, які свого часу виступали у Варшавському договорі еталонами свободолюбства, а тепер раптом почали позитивно ставитись до країни, яка публічно претендує на роль спадкоємця СРСР? Відповісти однозначно складно. Мова може йти і про "стокгольмський синдром" – хоча не так то й багато чинних чеських та угорських політиків були учасниками, чи, принаймні, свідомими свідками тих подій. Можливо, йдеться і про банальний економічний інтерес – і необґрунтовану віру в те, що російські танки вже ніколи до них не доберуться. Але можливим є й інший варіант. Люди, які отримали свою свободу як подарунок долі після падіння Варшавського блоку та Радянського Союзу, просто трохи розучились її цінувати. І забули, скільки були готовими заплатити їхні батьки та діди. Як не цінували, врешті, свою свободу й незалежність українці. До того моменту, коли Володимир Путін спробував її забрати.

Фото: Getty Images