Революція чи переворот: Що відбулося минулої ночі у Киргизстані, де захопили парламент

Впродовж однієї ночі у Киргизстані сталось щось на кшталт революції. Учасники протестів буквально за декілька годин встигли захопити парламент, де знаходиться і офіс президента, столичну мерію, а також Держкомітет національної безпеки. В процесі вони обрали "народного мера" Бішкеку, звільнили зі слідчого ізолятора екс-президента Алмазбека Атамбаєва та кількох колишніх прем'єр-міністрів.

Після чого президент Киргизстану Сооронбай Жеенбеков заявив, що відбулася "спроба держперевороту". Хоча при тому ж він запропонував ЦВК країни ретельно розслідувати порушення і при необхідності анулювати результати попередніх парламентських виборів, що відбулися цієї неділі.

Які, до слова, і стали причиною всієї історії. Бо протести почалися після того, як центрвиборчком Киргизстану повідомив, що в парламент країни з 16 партій, які брали участь у виборах, потрапили лише чи то чотири, чи то п'ять — дотепер чітко не відомо. І якось так сталося, що три з цих партій більш чи менш тісно пов'язані з чинною політичною елітою Киргизстану. При цьому здолати вельми високий семивідсотковий бар'єр не зуміла жодна з помітних опозиційних сил.

На це торжество демократії наклався іще один доволі прикрий фактор. Який полягає в тому, що в Киргизстані існує специфічний розкол між північчю і півднем країни. Які фізично розділені Ферганським хребтом Тянь-Шаню. І політичні вподобання промислової півночі та консервативного і здебільшого аграрного півдня дуже часто мають протилежний характер.

Так сталося і цього разу — семивідсотковий бар'єр здолала лиш одна "північна" партія, "Киргизстан".

Додаткову напругу до ситуації в Киргизстані вносить той факт, що в Киргизстані існує міжетнічне напруження між власне киргизами та етнічними узбеками, які становлять близько 20% населення країни. Це напруження десять років тому призвело до міжетнічних сутичок, під час яких загинуло, за різними даними, від 900 до 2000 осіб, а ще близько 100 тисяч були змушені покинути домівки. Це, помітимо, в країні з населенням у 4,7 мільйони осіб.

При тому в Киргизстану є напружена історія зміни президентів, яка носить, здебільшого, революційний характер. Зокрема, першого президента країни, Аскара Акаєва, який прийшов до влади в 1990 році, в 2005 було зміщено під час першої киргизької революції. Його наступника, Курманбека Бакієва народ прогнав із посади всього за 5 років, в 2010-му. Алмазбек Атамбаєв, до речі, був єдиним "повноправним" президентом країни, який покинув свою посаду добровільно, що втім не завадило йому впродовж двох років після того опинитися в слідчому ізоляторі за звинуваченнями у масштабних корупційних злочинах.

І от після вчорашніх подій влада вимушено "почула" опозицію, і ніби демонструє готовність "переграти" сумнівні вибори. Подібне рішення потенційно може зняти напругу і дозволити вийти з політичної кризи без істотних втрат.

Проблема полягає в тому, що зараз обидві сторони мають певні політичні спокуси. Чинний президент може в останній момент "передумати" скасовувати вибори. Просто стягнувши при тому більше правоохоронців до столиці. Або дозволити їм використовувати радикальніші методи протидії опозиціонерам.

З іншого боку і опозиція, окрилена вчорашньою перемогою, обговорює зараз доволі радикальні пропозиції. На кшталт заборони пропрезидентським партіям брати участь в наступних виборах. І якби йшлося про штучно створені адміністративні конгломерати, це могло би мати певний сенс. Але провладні партії, схоже, користуються реальною підтримкою на півдні країни і їх виключення з перегонів викличе масштабний соціальний конфлікт. Тому без реальних пошуків компромісу вийти з конфлікту, схоже, не вдасться.

Залишається надіятися, що в киргизів виявиться не тільки достатньо рішучості, щоби примусити владу почути справедливі вимоги, але й достатньо стриманості, щоби виробити загальноприйнятне рішення. В іншому разі країна може стати черговою "гарячою точкою" на карті, при тому що гасити цю пожежу ніхто не поспішатиме. Росія та США, які мали свого часу інтереси в Киргизстані, зараз мають надто багато інших проблем, щоб перейматися ще й долею цієї країни. Не кажучи вже про те, що московські рецепти "національного примирення" нерідко працюють у протилежний сподіваному спосіб.