Путін і НАТО: Чи оголосить Туреччина війну Росії

Вчорашній авіаудар, внаслідок якого в сирійському Ідлібі загинуло чи то близько 35 (за офіційними даними), чи то більше півсотні (за чутками з соцмереж) турецьких військовослужбовців, вочевидь, поставить крапку на "дивній війні", яка вже декілька тижнів тривала в цьому регіоні.

Як в реальності розвивалася ситуація — наразі ніхто до пуття не знає. За версією, яку активно озвучують росіяни, турецькі військові "наступали в рядах бойовиків" на позиції сирійської армії і "потрапили під вогонь сирійських урядових військ".

Подібна версія виглядає неправдоподібною з цілого ряду причин. По-перше, дотепер ніхто — і Росія в тому числі — не говорила про практику "спільного наступу" турків та місцевої опозиції. По-друге, якщо в ході чи то артилерійського, чи то авіаудару було знищено більше трьох десятків турецьких військовослужбовців, то де повідомлення про втрати опозиції, "в рядах" якої наступали турки? Звичайно, там іде війна, але про результати ударів, під час яких загинули десятки осіб, все-таки світ дізнається достатньо оперативно.

Тому в реальності все могло бути трохи інакше. Учора вдень опозиційна група "Національна армія", що представляє військове крило сирійської опозиції, заявила, що змогла відбити місто Серакіб, на перетині стратегічно важливих шосе Алеппо-Латакія-Хама і Алеппо-Дамаск. Місто було захоплене 7 лютого асадівцями за допомогою російської авіації. Спочатку в Москві та Дамаску заявили, що місто ніхто не захоплював, але потім були змушені визнати цей факт. І, ймовірно, Кремль за кілька годин організував акцію помсти проти турецьких солдатів, які були не "в рядах бойовиків", а на позиціях за лінією фронту.

Втім, як би там не було насправді, вчорашня подія ставить Анкару перед вибором. Продовжувати війну в стилі "іхтамнєт" під ударами сирійської та російської авіації він не може, оскільки значні людські втрати стануть для нього внутрішньополітичним вироком. Тому Туреччині доведеться або вивести війська з Ідлібу, визнати свою поразку, кинути напризволяще союзні Анкарі сили, та надовго відмовитись від ролі регіонального геополітичного лідера. Або ж заручитися підтримкою західних союзників, таки оголосити в регіоні безпольотну зону, і, збиваючи всіх, хто її порушуватиме, вирівняти лінію фронту до тієї позначки, про яку було домовлено з Росією. Ну, чи на скільки вистачить нахабства.

Бо в реальності сили Росії в Сирії є невеликими. І спроектувати якусь більшу військову потугу в цей регіон Путін наразі не в стані. Два фрегати - "Адмірал Макаров" і "Адмірал Григорович", які вирушили до місця подій (пройшовши через контрольований Туреччиною Босфор, до речі) — це і всі козирі Путіна. І в разі прямого зіткнення з турецькими військовослужбовцями шансів у російського контингенту в Сирії, насправді, немає.

Яке саме рішення, (тікати чи воювати), прийме Ердоган, точно сказати поки неможливо. З одного боку, він все ще говорить тільки про готовність атакувати асадівців — явно зберігаючи собі шлях до відступу. З іншого боку, рішення відмовитись від стримування сирійських біженців, які хочуть покинути місце конфлікту і вирушити до Європи — це явно жест тиску на Берлін та Париж. А посилення контактів з НАТО та з Вашингтоном передбачає активні переговори стосовно ймовірної участі американських сил ППО, про яку Анкара вже неодноразово запитувала.

Тож складається враження, що зараз Ердоган зважує всі аргументи як на користь, так і проти лобового зіткнення з Росією в Ідлібі. Результати його вибору увесь світ побачить впродовж кількох найближчих днів.

За подібної ситуації, до речі, слова підтримки з боку Києва, обіцянка можливої допомоги — в разі, якщо Україна зможе її надати і засудження російської агресивної політики в Сирії прозвучали би дуже вчасно. Шкода тільки, що шансів на це небагато.