Партійний цирк Путіна змінює гастрольний сезон

Останнім часом сприйняття Росії звузилось у свідомості українців до одної-єдиної людини, яка давно й безнадійно перебуває на горі російської владної піраміди. Попри те, що Володимир Путін насправді здійснює одноосібне і майже нічим не обмежене правління країною, таку можливість йому дає механізми державного примусу, пропаганди та політичного контролю. Які забезпечують не тільки виконання рішень (з цим якраз в російській авторитарній структурі є очевидні проблеми - досить подивитись на виконання навіть чисельних публічних обіцянок Путіна), але й всенародну любов та підтримку, гігантський рейтинг та інші ознаки консолідації та керованості Росії довкола "національного лідера".

В числі механізмів політичного контролю - і вельми специфічна російська партійна система, яка не тільки активно, хоч і не дуже вдало, імітує класичну демократичну багатопартійність, але й відображає реальну конкуренцію всередині російського політикуму. Проте побоювання російських парламентарів стосовно того, що попри захмарні рейтинги національного лідера, виборець може просто не прийти на вибори, де "партія влади" легітимізує своє домінування в Держдумі, свідчать про те, що обожествлення Путіна ніяким чином не стосується елементів вибудованої ним вертикалі.

Можливо так склалося тому, що конкуренція російських партій пов'язана не так з симпатіями виборців, як з особистими вподобаннями чинного президента, і намагання завоювати ці вподобання - один з ключових пунктів переважної більшості політичних проектів у Росії. Вибори - пуста формальність не тільки для партій, але й для їхніх прихильників. За умов відсутності дієвої опозиції ЦВК все рівно намалює потрібні цифри. І цій апатії навряд чи зашкодить перенос виборів з грудня 2016 року на вересень. Якщо на заважатимуть морози й хуртовини - то заважатиме копання картоплі на дачах в рамках "імпортозаміщення".

На сьогоднішній день в РФ зареєстровано не багато не мало - 76 партій. Звичайно, Україна, приміром, має тут беззаперечне лідерство (більше двох сотень політсил), але і російська кількість вражає. У всякому разі, демократії в країні за цим показником мало би бути майже вдвічі більше, ніж у США, з їх жалюгідними 40 партіями.

Із цієї маси на окрему увагу заслуговують, звісно, "парламентські" партії - а також ті політсили, які мають хоч скільки- небудь реальний вплив на політичні вподобання росіян.

Ведмідь на флюгері

"Не "бій", а цікава робота і висока зарплата - ось, що необхідно громадянам Росії". "Треба звільнити енергію підприємливості", радикально зменшити кількість контрольних функцій і самих органів контролю. Росію в геополітичному вимірі треба оточити "поясом дружби", працювати над отриманням безвізового режиму з ЄС, і особливу увагу "приділяти дружнім стосункам зі США".

Це не з Навального і не з Ходорковського. Таких націонал-зрадників в російському публічному просторі, здається, зараз і немає. Це з програми партії "Єдина Росія" - зразка 2003 року.

Такими, буцімто, були наміри партії, "кращі люди" якої зараз успішно змагаються в безумстві й клоунаді з Жириновським, створюють і приймають "іродові закони", "закони про іноземних агентів" та інший креатив, який не приходив в голову навіть в Радянському Союзі зразка пізніх 30-х.

Саме ця партія і володіє зараз всією повнотою політичної влади в Росії, маючи абсолютну більшість як у федеральному парламенті, так і в представницьких органах влади регіонального та місцевого рівня, а також контролюючи виконавчу владу майже у всіх регіонах, містах і районах неозорої Російської Федерації.

"Єдина Росія", задумана і створена як "ідеальна партія влади", від самого моменту реєстрації і до сьогоднішнього дня виконує роль не політичної партії у класичному розумінні того слова, а радше "королівського двору" у розумінні середньовічному. Переміщення по її керівних посадах нерідко відображає близькість конкретного діяча до чинної кремлівської адміністрації - чи його опалу.

При тому питання політичної ідеології "Єдиної Росії" взагалі немає сенсу розглядати. Ідеологія "Єдиної Росії" не гнучка, а просто газоподібна. Вона миттєво заповнює ту форму і об'єм, який їй визначають у кремлівській адміністрації. Більше того - значна частина "єдиноросів" не просто голосно й слухняно повторюють ідеологічні заготовки російського президента та його адміністрації. Найбільш креативні з них намагаються передбачити бажання керівництва країни ще до його появи - і "грають на випередження". Що виглядає цілком логічним, якщо головним політичним капіталом є не симпатія виборця, а симпатія "монарха".

Такими є наслідки створення партії, єдина ідеологія якої - перебувати при владі. Не формувати владу, не боротися за неї на виборах, а "перебувати при ній" на ролі часом кумедного цуценяти (коли "господар" гладить по голівці і роздає блага), а часом - ошкіреного вовкодава (коли "господар" подав команду "фас" на когось нестрашного, який не зможе огризнутись).

Серп і молот національного відтінку

Комуністична партія Російської Федерації - друга за розміром і "найбільша опозиційна" політична партія в Росії. Головне в цій термінології "найбільша опозиційна" не сплутати з "найбільш опозиційна". Така помилка просто-таки вбила б розуміння реальності, в якій існує КПРФ.

Одним з ключових елементів її існування впродовж практично всіх пострадянських років було збереження хисткого балансу. Балансу між тим, щоб не здрібніти і не канути в небуття - але при тому й не стати надто великою чи впливовою. І потрапити в такому випадку під каток адміністративно-силової системи, яка, при бажанні, могла б влаштувати і невеличку (чи велику) люстрацію. Так-так, заклики до відповідальності КПРФ - як за злочини КПРС з одного боку, так і за розвал СРСР - з іншого, в Росії свого часу лунали достатньо голосно.

Від ідеалів класичного комунізму партія достатньо радикально відійшла ще на зорі існування, коли під впливом Макашова і макашовців керівникоми партії став "національно свідомий" Зюганов. З того часу "РФ" у назві політсили має далеко більший вплив, аніж "КП".

При тому завдання партії у путінській системі - збирати голоси незадоволених соціальним забезпеченням, розподілом доходів чи олігархічним устроєм країни. Збирати голоси, потрапляти у Держдуму, і випускати енергію соціального незадоволення у свисток. Вряди-годи покусуючи окремих представників партії влади, але ніколи не наважуючись опонувати їй у жодному ключовому моменті суспільно-політичного існування Росії.

Справедливість по-російськи

"Справедлива Росія" - політичний проект, який виріс з партій, "заточених" під забір голосів у КПРФ, зокрема патріотичної рогозінської "Родины", а також політсили з промовистою назвою Партія пенсіонерів Росії.

Щоправда, у певний момент (який мав місце у 2009-2012 роках) "Справедлива Росія" навіть увірувала у власну опозиційність і громадянську місію, перейшовши в опозицію до "Єдиної Росії" та почавши критикувати навіть Путіна. Але після рішучих заходів, за чутками вжитих тодішньою президентською адміністрацією, в 2012 році Партія пенсіонерів втекла "підтримувати Путіна", а в 2013 році лідером "Справедливої Росії" Сергієм Мироновим було взято курс на "категоричну відмову від співпраці з несистемної опозицією". З лав партії "вичистили" всіх сумнівних і опозиційних (в першу чергу - Геннадія і Дмитра Гудкових),і далі запанував спокій. Партія отримує дещицю голосів на виборах, відбивши їх, головно, у КПРФ, відправляє півсотні представників до парламенту, і ні проти чого більше надто голосно не протестує. Так, час від часу сумнівається у потрібності вводити "російські антисанкції" проти Заходу - для підтримки бойового духу електорату - а потім і далі скромно замовкає.

Клоуни 

ЛДПР в Росії чимало політиків вважає швидше театром одного Жириновського, аніж партією.

Проте, слід завважити, що попри весь божевільний епатаж керівника, у ЛДПР є принаймні розроблена ідеологія, яка не міняється на протилежно по першому свистку з Кремля. Звичайно, націоналізм, близький до нацизму, потяг до авторитарної влади, державної монополії на все, що можна уявити, і ненастанне зміцнення армії та спецслужб - це не зовсім те, що зануди від політології звикли розуміти під ліберально-демократичною ідеологією. Але раз задекларувавши її, Жириновський, принаймні, залишається послідовним у своєму божевіллі.

Що дає йому стабільну підтримку немалого проценту росіян, які, схоже, щиро вірять у те, що говорить Жириновський.

Хоча останнім часом зоря епатажного політика, здається, трохи підзакотилася. Бо те, що відбувається у медіа-просторі Росії, те, що говорять диктори центральних телеканалів і депутати від "Єдиної Росії", нерідко значно перевищує політ фантазії Жириновського.

Колишні демократи

Серед невеселих уламків реальної російської опозиції - колишні члени "Партії економічної свободи", Союзу правих сил, "Солідарності" і багатьох інших демократичних політсил єльцинської і пост-єльцинської епохи. Частина з яких животіє, але більшість мала мужність саморозпуститись. Втративши свій шанс на владу (нагадаємо, для прикладу, що в того ж покійного Нємцова в 1997 році був президентський рейтинг у 29% - найвищий на той момент в країні), вони все далі і далі віддаляються від реальної політичної боротьби, симпатій та інтересів виборців. На тлі нової російської соціальної реальності, окремі представники того політичного покоління намагаються апелювати вже не так до політичних, як до морально-етичних імперативів росіян. Без особливого, щоправда, успіху.

Партії, яких немає

Окрім вище перелічених, в російському політикумі є ще чимало партій, які перебувають у стані перманентної реєстрації. І хоча більшість з них - це проекти, які закінчились, іще не почавшись, чи не оплачені замовником розробки комерційних політтехнологів, є з цього правила і достатньо яскраві винятки. Наприклад, Партія прогресу (колишній "Народний альянс"). Головою в них Олексій Навальний. Програму їм писав Сергій Гурієв. Єдиною проблемою, яка ненастанно переслідує цю ліберальну (за російськими мірками, звичайно) силу, є безперервні проблеми з реєстрацією. Не зважаючи на чотирикратно перероблений статут, і безперервні спроби зареєструватись - в тому числі і через суди всіх можливих інстанцій. Рік з хвостиком Партія прогресу навіть проіснувала у вигляді партії, (попередній період "легітимності" був зовсім короткий) - але в квітні цього року її реєстрація була знову призупинена. Зараз всі зусилля структури направлені на повернення легального статусу. І моральну підтримку лідера, над яким висить поки що умовний тюремний строк.

А загалом, російська політична система може на непідготованого спостерігача справити дивовижне враження - своєї "майже нормальності". Є ж і праві, і ліві, і центристи, є вибори і політичні скандали... Але тільки зовсім сторонній спостерігач не може зрозуміти, що система ця - як надувний макет танка, "винаходом" якого гордились у Росії декілька років тому. Оскільки основної функції партійної системи - справедливого перерозподілу влади в залежності від настроїв виборців - вона не виконує. Тобто є складною, дорогою, і сьогодні, може, вже й не дуже потрібною декорацією.

Всі ці нотатки з життя російської політичної кунсткамери навряд чи мали б сенс, якби були зовсім для нас дивними і чужими. На жаль, україно-російська війна, яка стала дієвим щепленням від "братньої дружби", зовсім не усунула з нашого політикуму бажання свідомо чи підсвідомо наслідувати моделі політичного існування, широко практиковані в Росії. Якщо хтось сумнівається - нехай, наприклад, проаналізує ідеологію українських партій. Не заклики - а саме ідеологію. Якщо зуміє її знайти.

Чи, наприклад, подивиться на дивовижне бажання всіх без винятку президентів створити "потужну центристську партію", яка би стала "стрижнем" політичного життя країни.

Ймовірно, знаючи, що наша країна все рівно не зможе жити за російським "імітаційним сценарієм", нашим очільникам спаде колись на думку, що не варто і пробувати вкотре сколочувати чергову "партію влади", заточену виключно під отримання і збереження отриманих повноважень та привілеїв?