Вирок на день народження: За чим Лукашенко невдовзі вирушить до Москви

Білоруський президент неодноразово розповідав, що не дуже любить святкувати свій день народження. І народився він чи то 30-го, чи то 31-го – ніхто до ладу не знає, і взагалі – всі ці свята тільки заважали Олександру Григорвичу працювати на благо народу.

Тим більше причин не тішитися з цього дня у Лукашенка було учора. Коли без малого чверть мільйона білорусів вийшли на вулиці для того, щоб привітати його "з дніщем", як було написано на багатьох плакатах. І хоча до масштабного побоїща не дійшло, точкові затримання і побиття людей ОМОН продовжував. І протест, який офіційний Мінськ був готовий поховати, раптом виявився навдивовижу живим.

Паралельно із тим країни Балтії оголосили Лукашенка персоною нон-грата. Себто офіційно оголосили сьогодні – але вчора щодо цього зникли будь-які сумніви. Звичайно, вони зробили це, втомившись чекати на загальноєвропейські санкції, у які головний винуватець порушень прав людини в Білорусі має всі шанси і не потрапити. Та й з візитом до Литви Лукашенко ніби не збирався. Але все рівно, вийшло образливо.

Єдиною втіхою в цьому "святкуванні" можна би було вважати хіба що дзвінок з Росії. Володимир Путін чин по чину привітав Лукашенка з днем народження, іще раз нагадав про свою підтримку – і навіть запросив у гості до Москви. Десь в найближчі тижні. Здавалось би – хоч хтось у легітимності не сумнівається, радіти треба.

Але порадіти в Лукашенка, скоріше за все, не вийде. Оскільки під час розмови, скупо описаної кремлівською прес-службою, сторонами було "підтверджено обопільний настрій на подальше зміцнення російсько-білоруського союзництва і розширення взаємовигідного співробітництва в усіх напрямках". Що в перекладі із "дипломатичної мови в стилі ТАСС" означає, що Лукашенка цього разу спробують таки дожати до повноцінної союзної держави.

І тепер у Володимира Путіна є більш ніж реальні шанси. По-перше, білоруський президент впродовж трьох останніх тижнів зайшов у ту сіру й безпросвітну частину політичного спектру, де коливатися між Росією та Заходом вже неможливо. Ніхто, навіть Путін, не повірить, що Лукашенко може зараз зблизитись із Заходом. Хіба що відмовившись від посади і погодившись на справедливий суд за свої останні – й не тільки останні – вчинки.

По-друге, білоруська економіка, яка й дотепер була в неідеальній формі, за останніх півроку падала в повній згоді зі світовою. А в деяких галузях – навіть трохи швидше. І без реструктуризації частини білоруських боргів Росії, про яку Лукашенко заявив як про звершений факт, а у Москві нагадали, що "рішення перебуває в стані прийняття", Мінськ на плаву навряд чи залишиться. Дозволити ж собі дефолт на тлі масових протестів білоруський президент не може.

І, по-третє, сценарій, за якого до ліберальної білоруської опозиції приєднується проросійська фронда, включно з посадовцями та армійськими офіцерами, видається зараз не те, щоби зовсім фантастичним. Тим паче, що технологія спільних дій агентів Москви з демократичними силами, на жаль, також відпрацьована. Досить подивитись на Молдову – де проросійська Соціалістична партія та проєвропейський блок Acum свого часу цілком конструктивно співпрацювали. Аж поки лібералів не "скинули з потяга".

Тому ані проігнорувати "братські обійми", ані ухилитись від них Лукашенко зараз не в стані. І чи відкриються ці обійми, одного разу стиснувшись довкола нього – питання майже риторичне.

При тому Лукашенко, попри всі його чудесні людські та політичні якості, не може не розуміти одного простого моменту. Автократична структура, яку він так довго й любовно вибудовував у рідній Білорусі, має всі шанси перейти "на зовнішнє управління". А Олександру Григоровичу, після повернення з Москви, доведеться дивитись у очі сину Колі.

Втім, якою б не була трагедія цієї родини, і які тактичні переваги не отримувала б зараз Росія, "дотискаючи" Мінськ на поглиблення співпраці, дедалі більш очевидним стає й інший момент. В Білорусі завершується формування політичної нації. Яка, рано чи пізно, отримає свою державність. І не у вигляді "подарунку" з Біловезької Пущі, а в результаті тривалих, цілеспрямованих, і не завжди безпечних дій. Інша річ, що шлях цей не буде ані легким, ані швидким.