Погроза Держдепу: Чому Трамп готовий воювати з Німеччиною через "Північний потік-2"

Слово було сказано. Представник Держдепартаменту США Гезер Науерт офіційно заявила, що іноземні компанії, які беруть участь в будівництві газогону "Північний потік-2", можуть потрапити під санкції.

При тому ця офіційна заява стала новиною радше для широкого загалу, аніж для п'яти європейських інвесторів газогону, серед яких німецькі компанії Wintershall Holding та Uniper, австрійська OMV, голандська Royal Dutch Shell та французька ENGIE.

Оскільки Гезер Науерт заявила, що "ми в Держдепартаменті витратили багато часу, розмовляючи з нашими партнерами і союзниками в інших країнах, щоб пояснити їм наслідки CAATSA (закону "Про протидію противникам США за допомогою санкцій" - ред.), і як людина або компанія можуть потрапити під санкції", - зазначила вона.

При тому Науерт ще раз пояснила, чому США виступають проти проекту "Північний потік-2". "Ми вважаємо, що він підриває енергетичну безпеку і стабільність Європи. Він надасть Росії ще один засіб для чинення тиску на європейські країни, особливо на такі, як Україна", - підкреслила Науерт, нагадавши, як Росія в минулому припиняла поставки газу посеред зими.

Що в сумі формує доволі дивну картину. США борються за захист Європи від тиску з боку Росії шляхом можливого введення санкцій супроти європейських компаній. Які, щоправда, хочуть підтягнути ще один російський газогін до ЄС. Втім, такими вже є реалії сьогоднішньої геополітики. У якій навіть країни-лідери ЄС так і не почали ставити свої геополітичні інтереси вище за економічні інтереси окремих потужних компаній з хорошими лобістськими можливостями у законодавчій та виконавчій владі.

А ще в цьому місці виникає логічне запитання. Якщо європейським компаніям – інвесторам газогону "Північний потік-2" вже довший час відомо про можливе застосування санкцій, які потенційно можуть становити для них істотну економічну загрозу, то чому вони дотепер цих санкцій не злякалися? І якщо вони ігнорували попередження дотепер – то чого б раптом мали зараз змінити свою думку?

Відповідь на це питання, насправді, теж доволі очевидна. Коли у Вашингтоні вперше заговорили про можливість застосування санкцій проти європейських компаній, Брюссель та Берлін одноголосно пообіцяли вжити контрзаходів проти американських компаній. І в той момент це виглядало на гарантію того, що Мінфін США та Держдеп не підуть на ескалацію стосунків з європейськими союзниками.

Сьогодні ж, коли повномасштабна торгівельна війна між ЄС та США перебуває за крок від початку, Вашингтон готується вводити мита на сталь та алюміній, а в ЄС складають списки із замалим не півсотні американських товарів, які стануть об'єктом протекціоністських заходів у відповідь, далеко не факт, що погрози Брюсселя та Берліну зупинять США. Можливо, звичайно, за санкції проти енергетичних гігантів керівництво ЄС і справді помститься США, але самим енергетичним компаніям від того легше не стане. Вочевидь, це добре розуміють в Держдепі, прозоро натякаючи на те, що в разі торгівельної війни один додатковий залп є цілком можливим. І, не виключено, у Європі адекватно сприймуть цей сигнал.

А загалом, історія з санкціями за спів фінансування будівництва "Північного потоку" є частина загального і масштабного геополітичного тренду, який набирає силу впродовж останніх місяців.

Глобальне протистояння з Росією, хочуть цього у Брюсселі, Берліні та Парижі чи ні, дедалі більше концентрується довкола Вашингтону. При тому йдеться про всі напрямки цього протистояння – і щодо України, де "нормандський формат" тихо вмер своєю смертю і цілком поступився переговорам у форматі Волкер-Сурков, і у ситуації із забезпеченням енергетичної безпеки Європи, і з протидією Путіну в Сирії – де американці, здається, роблять недостатньо, але ЄС не робить взагалі нічого. І лідерство Вашингтону у протистоянні з Кремлем неминуче призведе до того, що й чимала частина європейських країн бачитиме гарантію своєї безпеки виключно за океаном – як то вже зараз роблять британці, мешканці Балтії та поляки. За таких умов ЄС може спокійно хоронити всі мрії та сміливі плани стосовно глибшої інтеграції, спільної зовнішньої політики та спільної армії. Подібні питання вирішуватимуться у Вашингтоні. Просто тому, що там хочуть їх вирішувати, а не вдавати, що проблем не існує.