Отруєна довіра: Як розслідування щодо Навального змінить статус Росії

Розслідування стосовно причетності ФСБ до отруєння Олексія Навального, яке провели журналісти Bellingcat, Der Spiegel та CNN, викликало на Заході  шквал емоцій. Більшість європейських видань вийшла із заголовками на кшталт "Нові звинувачення у справі Навального обтяжують становище Кремля", "Казкам про невинність більше ніхто не вірить"  і так далі.

З точки зору журналістики розслідування і справді було блискучим. Було опрацьовано сотні джерел, проаналізовано метадані тисяч дзвінків, отримано доступ до баз даних реєстрації авіапасажирів, і знайдено якщо й не всіх винуватців злочину — то, принаймні, значну кількість причетних. Достатню, аби у випадку реального розслідування злочину можна було без проблем знайти всі загублені ланки.

Хоча з точки зору політично значущих фактів нічого особливо нового не прозвучало. Звичайно, широкій публіці цікаво довідатися прізвища співробітників ФСБ, які стежили за Навальним, і дізнатися, що чимало із них були лікарями. З іншого боку, зважаючи на отруєння опозиціонера складною фосфорорганічною отрутою з арсеналу КДБ/ФСБ — хто інший міг бути залучений до подібної акції? Дільничі міліціонери, чи солдати строкової служби?

Цікавим, звичайно, є і той факт, що сторонні аналітики, користуючись виключно базами даних з російського чорного ринку, можуть відстежувати роботу російських спецслужб настільки деталізовано, що навіть знають, в який день браві оперативники консультувалися з російськими фахівцями із фосфорорганічних токсинів. Втім, в тому факті, що робота російського розвідувального товариства добряче деградувала з радянських часів, теж мало хто сумнівався. Особливо після "солсберецького собору" і квитанцій на таксі від казарми до аеропорту в кишенях офіцерів ГРУ, спійманих у Європі на гарячому.

Втім, хоч журналісти, що провели розслідування замість російських правоохоронців, і не сказали нічого радикально нового, певні практичні результати їхня робота все ж дала.

Оскільки масивна інформаційна реакція західної преси та зацікавлення громадян ЄС вимушують уряд тієї ж Німеччини в якийсь спосіб реагувати на всю цю історію. Спершу, звичайно, Росії спробують за дипломатичними каналами задати цілий ряд незручних питань. Зокрема, стосовно того, яку іще інформацію потрібно надати в розпорядження Москви, щоби там, врешті-решт, почали бодай імітацію офіційного розслідування.

Після чого західні лідери отримають набір традиційних для російського МЗС хамських відповідей. Врешті, сама заява Путіна про те, що "випадок, коли людина мало не померла, ще не є підставою для порушення справи", а також категорична відмова Пєскова взагалі хоч щось коментувати у цій справі, можна розглядати як вичерпну відповідь Кремля.

Наразі складно сказати, чи приведе розслідування Bellingcat до подальшого розширення антиросійських санкцій з боку ЄС. Навіть якщо так — то заходи ці будуть мати дещо декоративний характер. Себто кільком десяткам упирів із "Інституту криміналістики ФСБ" заборонять в'їзд до ЄС, на який вони і так не мали права за російським законодавством.

Але вся історія матиме і набагато глибші наслідки. Оскільки образ Кремля в свідомості західних обивателів в черговий раз пробив дно. Якщо дотепер в частини німецьких ЗМІ Путін виступав як жорсткий чи навіть жорстокий лідер, який використовує будь-які методи для розширення впливу Росії у світі, а також для зміцнення своєї вертикалі, то останнім часом починає превалювати розуміння, що йдеться не про таку собі "нову інкарнацію Петра Першого", а про маніяка з хворобливою фантазією, який витрачає ресурси спецслужб на те, щоби влаштувати демонстративну, вигадливу, і при тому ще й неефективну розправу з нешкідливою і загалом прирученою внутрішньою опозицією. Цей образ не є новим чи несподіваним для українців — особливо тих, що жили в СРСР. Але більшість мешканців Європи його дотепер не сприймало.

І якщо станеться так, що цей образ закріпиться у свідомості громадян ЄС, то така опція, як політика "м'якої сили" буде для Росії втрачена на десятиліття. Як втрачена вона для Північної Кореї чи Ісламської держави. Просто тому, що співпраця з далеким, екзотичним і щедрим на підкупи режимом, який воює зі своїми сусідами — це одне. А співпраця з тим, кого більшість добропорядних громадян визнали ірраціональним маніяком зі схильністю до неспровокованих і безсудових розправ — це вже зовсім інше.