Осінь, війна дозріла: Чому конфлікт в Карабаху може розгорітись попри зусилля Москви і Вашингтона

Учора вранці на кордонах Нагірного Карабаху відновилася війна. Себто вона там, звичайно, ніколи до кінця й не втихала –періодичні обстріли та зіткнення на кордоні відбувалися майже щомісячно.

Але вчора все було інакше. Уже в перші години обидві сторони застосували артилерію, танки і авіацію, що призвело до десятків вбитих та сотень поранених як серед військовослужбовців, так і серед мирного населення. Вчорашні бойові дії стали однозначно найбільш масштабними з 1994 року. Армії Азербайджану вже вдалося взяти під контроль півдесятка сіл у Карабаху. Судячи з того, що і сьогоднішній ранок почався з масованих артилерійських дуелей – обидві сторони використовують великі калібри та реактивну артилерію – війна продовжиться. На це ж натякає і загальна мобілізація у Вірменії та часткова – в Азербайджані.

І те, як розпочалася війна, недвозначно свідчить – до її відновлення готувалися обидві сторони. І до бойових дій вони приступили з власною злістю й рішучістю, а не через якісь інтриги в Москві чи де завгодно іще.

Сторони, власне, і не приховували своїх настроїв. Наприклад, на нещодавній віртуальній Генасамблеї ООН спадковий президент Азербайджану Алієв розповідав, що Вірменія – це "країна-окупант, яка здійснює етнічні чистки і підриває мирні переговори". У відповідь на що вірменський прем'єр-міністр Пашинян стверджував, що Єреван не тільки "буде убезпечувати від екзистенційних загроз народ Арцаху (так називають Нагірний Карабах в Вірменії – ред.)" – але й вимагатиме від Азербайджану "визнати реалізацію права народу Нагірного Карабаху на самовизначення".

Конфлікт довкола Нагорного Карабаху, на відміну, скажімо, від російсько-українського зіткнення на Донбасі, має реальні етнічні передумови, давню історію зіткнень, військових злочинів і взаємної ненависті. І той факт, наприклад, що Баку підтримує Анкара, служить для вірмен тільки фактором додаткового посилення і без того значної ненависті.

Натомість держави, які могли би протидіяти конфлікту – бодай через власні інтереси – скромно намагалися його не помічати. Умовний "світовий жандарм" у Вашингтоні останні роки взагалі не відзначався уважністю, а зараз і поготів надто зайнятий скорими виборами. В Анкарі розуміють, що добре би знизити інтенсивність конфлікту – бо якщо на боці Вірменії виступить Росія, то Туреччині доведеться збройно підтримувати Азербайджан. Але поки що, здається, не зовсім розуміють, як вплинути на Баку.

У найскладнішій ситуації з зовнішніх гравців, до речі, опинилася Москва. Де відверто "проспали" цей конфлікт. Коли два місяці тому було чергове загострення на вірменсько-азербайджанському кордоні, а представники діаспор обох держав влаштовували масовані бійки в Москві, у відомстві Лаврова, схоже, вирішили, що все "само розсмокчеться". Не розсмокталося.

І зараз Кремль, в разі успішного наступу азербайджанської армії в Карабаху, має всі шанси стати перед дилемою. Доведеться або вводити війська у Вірменію, щоби відтіснити азербайджанців з Карабаху – що буде дорого і загрожуватиме повною руйнацією стосунків і з Баку, і з Анкарою на додачу.

Можна залишити Єреван напризволяще. Але після того не тільки ОДКБ, але й інші системи гарантій Росії своїм союзникам не коштуватимуть того паперу, на якому написані. Такий крок стане кінцем "русского міра" в його дотеперішньому вигляді. Захопившись війнами "за інтереси Росії" в Лівії, Сирії та на Донбасі, Кремль та відомство Лаврова допустили початок неконтрольованої війни між союзником Росії – та її потужним економічним партнером. Тепер, звичайно, російське керівництво активно працює і з Єреваном, і з Баку. Але коли танки йдуть вперед і працюють "Смерчі", легко й швидко зупинити цю історію вже не вдається.

Вся решта світу, зрозуміло, обмежується "занепокоєнням". Яке має різні відтінки – в залежності від того, якої діаспори – вірменської чи азербайджанської – більше в конкретній країні.

До списку "занепокоєних" із заявою нашого МЗС потрапила й Україна. І якщо чотири роки тому, під час менш масштабних зіткнень, наші дипломати говорили про необхідність вирішити цей конфлікт "на основі дотримання суверенітету та територіальної цілісності Азербайджанської Республіки в рамках її міжнародно визнаних кордонів" – себто натякаючи на необхідність відновити територіальну цілісність Азербайджану – то зараз ніяких натяків не прозвучало. Можливо, через те, що повідомлення у Twitter – не зовсім зручний формат для повноцінних заяв, а на сайті нашого дипломатичного відомства все ще панує тиша. Що дивно – оскільки йдеться про конфлікт, який стосується насильницької зміни державних кордонів, до якої причетна і Росія. Не кажучи вже про те, що як Азербайджан, так і Туреччина свого часу підтримали Україну в питанні Криму, а чинний президент Зеленський неодноразово заявляв, що "безумовно підтримує суверенітет і територіальну цілісність Азербайджанської Республіки в її міжнародно визнаних кордонах і не збирається визнавати Нагірно-Карабахську республіку, проголошену у вересні 1991 року". Проголошену, до речі, за допомогою невизнаного світом "референдуму". 

Хочеться надіятися, що повномасштабну війну все-таки вдасться зупинити. Але історія з Нагірним Карабахом недвозначно демонструє, що дієвого механізму залагодження конфліктів – навіть тих, які не провокують ядерні держави з імперськими замашками – наразі не існує. А також згадати той факт, що за примирення в Нагірному Карабаху також відповідала спеціальна "Мінська група ОБСЄ". З 1992 року. І відновлення повномасштабних бойових дій в Карабаху багато що каже про ефективність "мінських безпекових механізмів". Можливо, навіть не тільки тих, що стосуються Карабаху.