Агітка для Медведчука: Як Путін у шахи намагався виграти Україну в Обами

Фільм оскароносного Олівер Стоуна "У боротьбі за Україну", насправді, не вартує того, щоби про нього говорити. За великим рахунком, це передвиборча агітка Віктора Медведчука із ним самим та Оксаною Марченко в головній ролі.

В цій агітці іще раз повторено всі пропагандистські кліше про "зовнішнє управління Україною з Вашингтону", "свідоме провокування громадянського конфлікту в Україні командою Гілларі Клінтон", і масу інших химер, яких в достатку можна було надивитись у попередньому творінні Стоуна, чотирисерійному "Інтерв'ю з Путіним".

Тільки цього разу більшістьодкровень наговорює не російський президент, а його український кум. Який потім же "презентує" фільм в Італії, демонструючи білий костюм на тлі негусто заповненого глядацького залу. Чи допоможе все це "Опозиційній платформі – За життя" набрати більше відсотків на парламентських виборах, сказати складно. Тим паче, що показувати шедевр будуть 19 липня на Росії, а не в Україні. Хоча в тому, що вся історія покращила добробут як Олівера Стоуна, так і частини італійських кінокритиків, сумніватись не доводиться.

Але є у всьому цьому тривіальному, убогому та неоригінальному агітпродукті колись непоганого режисера один вартий уваги момент - принаймні, для любителів подібного жанру. Нові чималі шматки прямої мови російського президента Володимира Путіна, в яких він ретранслює кілька цікавих меседжів.

Перший із них - про те, що Барак Обама не виконав якісь гіпотетичні обіцянки, які буцімто дав Путіну під час телефонної розмови, що відбулася після початку Майдану, але перед остаточним кінцем режиму Януковича і втечею останнього до Росії.

"У всякому разі можу сказати, що наші домовленості, які були досягнуті в цій телефонній розмові, з американської сторони не були виконані", - розповів Путін Стоуну, не вдаючись в природу цих обіцянок через "конфіденційний характер" розмови з американським президентом. Втім, суть цієї розмови свого часу передав очільник російського МЗС Сергій Лавров, який стверджував, що президент США закликав Путіна "не втручатись" у переговори Януковича із опозицією. Що буцімто дало російській стороні причини вважати, що в разі угоди між Януковичем і опозицією Вашингтон допоможе зберігти тепер уже екс-президенту посаду лідера країни.  

Можна було б припустити, що все це - класична для Москви позиція з розряду "наші інтереси не врахували, ми на всіх образились і розтоптали міжнародне право і чужий суверенітет". 

Але вірогіднішим, дивлячись на підстаркуватого Путіна, який з видимим зусиллям зосереджується на розмові зі Стоуном, чомусь видається інша версія. Він справді вірить, що вихід України з російської геополітичної орбіти був "справою рук Вашингтона". І що там одним помахом руки могли зупинити хоч Помаранчеву революцію, хоч Революцію гідності. Могли, але не захотіли. Як не змістили свого часу Саакашвілі з посади президента Грузії, коли той самий Лавров назвав це єдиною умовою припинення російської агресії проти Грузії в 2008 році, в момент, коли російська бронетехніка стрімко наближалась до грузинських кордонів.

Інший цікавий момент у інтерв'ю Путіна Оліверу Стоуну - це заява про те, що Росія неминуче зблизиться з Україною і досягне "союзницьких" стосунків. "Зближення неминуче. У всякому разі неминуче будівництво нормальних, дружніх, я б навіть сказав більше, ніж дружніх - союзницьких відносин", - заявив російський президент. Чим, здається, здивував звичних, здавалось би, до всього російських журналістів. Навіть в уяві пропагандистів Кремля ідея про "братерство" після п'яти років війни видається дивною.

Та Володимир Путін вже давно поселився в іншій реальності. І "союзницькі стосунки" з Україною для нього - це не примирення між народами, не повернення Криму, і не виведення військ із Донбасу. Це можливість витіснити уявне "американське управління" з Києва і повернути російське. Пряме і до болю відчутне. В уяві Володимира Путіна залишилась лиш колосальна геополітична шахова партія між Росією і США. У якій всі решту держави світу - лиш порожні клітинки, керовані одним із двох гравців. Точніше, радше одним - бо підконтрольних Росії клітинок майже й не залишилось. Але Путіну все ще хочеться вірити у диво. Якого, будемо надіятись, не трапиться.