"Прорив" в Україну: Чи зможе Лукашенко вигнати Колесникову

Нейтралізувавши практично всіх, хто йому здавався лідерами і організаторами протесту, білоруський де-факто президент сподіватиметься на зниження хвилі політичного і соціального незадоволення. Але цього разу шаблон, який Лукашенко неодноразово використовував, може не спрацювати

"Прорив" в Україну: Чи зможе Лукашенко в…

Історія з "проривом" білоруських опозиціонерів до України, ще вранці заплутана і незрозуміла, потрохи набирає форм. Розпадаючись при тому на дві різних версії.

Першу з них оприлюднили близькі до білоруської влади телеграм-канали. Мовляв, Марія Колесникова, Антон Родненков та Іван Кравцов прийняли рішення виїхати до України. Вони пройшли митний контроль, рушили в український бік – де й побачили додатковий наряд прикордонників. Далі опозиціонери, за версією провладних білоруських ЗМІ та джерел, вирішили "йти на прорив" – перед тим виштовхавши з машини Колесникову. Збільшивши швидкість, вони пролетіли повз наряд, і зупинилися вже на українському боці, де їх ніби як затримали. Чи, після спростування української сторони, не затримали, а пропустили. При тому автори цієї версії оминають пояснення, чому опозиціонерів за день до того затримували невідомі люди, і що з ними діялося впродовж половини доби до цієї детективної історії.

Натомість зовсім інша версія випливає зі свідчень джерел українських ЗМІ в прикордонній службі та дописів Антона Геращенко. Її суть в тому, що білоруських опозиціонерів намагалися депортувати з країни. Щоби позбутися їхнього безпосереднього впливу на події – та дискредитувати чинних лідерів опозиції, які "розбігаються", залишивши своїх прихильників сам на сам із Лукашенком та ОМОНом. Але в процесі незаконної депортації Колесникова, скоріше за все, знищила свій паспорт, без якого вислати її в Україну вже було неможливо. Після чого її затримали білоруські прикордонники. Якщо зважити на той факт, що впродовж без малого доби перед своїм "проривом" лідери білоруських протестів перебували у невстановленому місці після фактичного викрадення особами в штатському, більше довіри викликає все-таки друга версія. Тим паче, що практика вигнання з країни політичних опонентів – це, насправді, давня звичка Лукашенка. В подібний спосіб ще в 1996 році з країни викинули Зенона Позняка, а трохи згодом – виконувача обов'язків президента Білорусі Семена Шарецького. Був в історії Білорусі й період "двох президентів" – щоправда, недовго.

І от тепер історія повторилася. Тільки, на відміну від попередніх опозиціонерів, Колесникова вирішила залишитися. Продемонструвавши, що й нова, мирна опозиція може демонструвати силу духу, як мінімум не меншу, аніж колишні демократи-дисиденти чи опозиційні до Лукашенка номенклатурники.

Але, на жаль, моральний та етичний вибір Колесникової вплине, здебільшого, на її власну долю. Оскільки станом на сьогодні практично всі помітні обличчя з числа лідерів білоруської опозиції перебувають або у вигнанні, або в ув'язненні. Що для класичного протестного руху могло би вважатися фіналом.

Втім, у Білорусі все ще надіються на силу самоорганізованого протесту та горизонтальних соціальних зв'язків, які білоруси можуть протиставити шеренгам лукашенківських душогубів. І шанси на продовження ефективного тиску суспільства на владу зберігаються. Але наразі складається враження, що ініціативою в Білорусі наразі заволодів саме де-факто президент.

Який, мабуть, розуміє, що подальше перебування Колесникової в статусі затриманої на користь зовсім не йде. Не виключено, що невдовзі трапиться повторна, краще організована спроба її вигнання з країни. Бо інші варіанти "вирішення проблеми" від теперішньої білоруської влади можуть бути геть паскудними.

Стосовно українсько-білоруських стосунків, то історії з проривом кордону фактично вигнаними з країни опозиціонерами навряд чи на них вплинуть. Принаймні, поки команда Зеленського воліє не помічати стрімкого перетворення сусідньої країни на філію концтабору. Антиукраїнська риторика офіційного Мінська продовжиться, натомість білоруські дипломати всіма можливими силами будуть переконувати українських колег "не сприймати все це всерйоз".

Стосовно "мінського формату" переговорів у Тристоронній контактній групі по Донбасу – то до фіналу пандемії він залишиться цілком віртуальним. Після чого настане час Києва здавати свій геополітичний тест. Так само, як білоруських опозиціонерів свого часу допитували про "чий Крим" – тепер білоруси зможуть питати, "чи тиснутимуть українці руку Лукашенку?". Будемо сподіватися, що Україна зі своєю частиною цього тесту впорається. Хоч і певності в тому, зважаючи на сьогоднішню позицію Банкової, чомусь небагато.

Більше новин про події в Україні та світі на Depo.ua
 

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"